Деспотам

I

Гуде великий город над рікою
і тягне воду із Дніпра,
а сонце йде дугою степовою
туди, де небо вічною стіною
моря великі замика.

Гуде далекий город над степами,
встає туманами рілля,
гримлять із вирію під небесами
ген журавлі тягучими ключами
об гори сині у лісах.

Ідуть селяни в темні доли босі
і в лоно кидають землі
свою надію щиру, без голосу,
щоб з колоска пороснула під осінь
в господу бідну із степів.

У їх двори схилилися над степом
із верб старими ворітьми,
а вітер їх гойдає попід небом,
хитає день за обрії далеко
у ніч, до зоряної тьми.

А з-за воріт, неначе сніжні хмари,
біліють коси матерів, —
ридають неньки разом із вітрами
і руки простягають над степами
до брам високих городів:

«Та іде Денікін з міста, а за ним чорні
війська, діточки!
Гуком-тупотом, копитом татарським нам
звістка близиться,
Землі ситі та дорідні знов пан паювати
тучиться,
Стугонять долини й гори: котяться гармати
в селища.
Поженуть вас горами, ярами присягати,
діточки,
Щоб на вас благословення було убивати
батечків…
Гей, кипить Дніпро з каміння гострого
на піски, діточки!…
Шумом-гомоном ще й між лозами лине звістка,
близиться.
А я ж буду стежки та доріжки засідати,
доки світ сонця;
Буду між людьми дітей своїх упізнавати,
гірко ридати!»

II

Гудуть трамваї, наче у тунелях,
в глибоких стінах городських;
дроти із сонця точать їм вогненну
в колеса кров… і сонце біг шалено
рівняє з клекотом в степи.
Іде конвой, і стогне камінь,
спиня трамваї голосні;
ідуть оточені селяни
густими жалами заліз.
Торби із хлібом за плечима,
обличчя чорні од ріллі,
а ворони ведуть над ними
круг сонця кола вогняні.
Гей, не кричіть, не плачте, неньки сиві,
із-за похилих ворот,
бо на рунистій вашій бережині
під сонцем сохне полотно…
мов наші білі голови столітні,
воно біліє на лугах…
Гей, не кричіть, не плачте, неньки бідні, —
бо вже й не висохне в віках!

III

Іде конвой, і гнеться камінь,
мов крига рання на воді;
ідуть похилені селяни,
як гори чорні до лісів.
Батьків женуть сини у тюрми —
гуде, як молот, крок од їх.
За те женуть батьків понурих,
що гнали пана із ланів.
Гей, не кричіть, не плачте, неньки сиві,
із-за похилих ворот,
бо за селом чорніють ваші ниви
і чорнов селищах кругом…
Бо ваші очі гаряче боками
у порох випалив двори
і ятряться вітрами затинами,
як рани матері-землі!..

VI

Пірнуло сонце вже за гори,
вже плине місто на вогнях,
як дивний човен в дивне море,
що хлюпа в зоряних шпилях.
Мов рядна вулиця гойдає
в огнях і тінях од вітрів;
назад конвой іде, співає —
немов із бойні рев волів:

«За велікую Расію
в барьбе голову сложім…»

Гей, не кричіть, не плачте, неньки, ревно
із-за похилих ворот,
бо не в джерелах ваші руки древні
полощуться струмками вод:
замість очей в вас рани висять чорні
над порожнечею токів,
а ваші очі між грудками долі
давно потухли од вітрів!

V

В імʼя твоє, народе працьовитий,
тебе заковуєм в ланці.
Ще й у казармах, каменем налитих,
тебе годуєм на заріз.
А працю ту, що виросла із поту того гарячого в жнива,
що сипалась зерном через гору у кіш дубовий до млина, —
забрали в тебе ми не так, як таті,
але розбоєм в білий день,
коли кипіло сонце на загаті
і гукав півень до гостей!
І ти у городі, немов собака,
глядиш добро своє для нас,
вночі до каменя впадаєш плакать,
кайдани гризти в тихий час.
Гризи! гризи! та знай: даремна справа —
впадеш під кригу ланцюгів,
співаючи присмаглими устами
чужих пісень із городів.
І твоє тіло, наче пса старого,
ми витягнемо догнивать
із бруку геть, до духу степового,
де ріллі трупами лежать…
І безумний, хто на бій устане з нами
народну правду визволять, —
і за Нерона там, під небесами, світи однаково біжать?!
Нехай ідуть одвічними шляхами
планети в чорній глибині,
нехай однаково чоло з димами
схиляють в море наші дні,
нехай у лапах вашої гордині
в безодню тріпає земля, —
на бій із вами виступить однині
душа з неможена моя!