Пити
Ґабріела Містраль
Перекладач: Василь Моруга
Я пам’ятаю жест і порух
тих, що мені давали воду.
В пахкій долині Ріо-Бланко,
де Аконкагуа в шапці льоду,
під пліть важкого водоспаду
я підійшла по прохолоду;
він, буйногривий, круто падав
і розбивався там з нальоту.
Я обпеклась його кипінням,
вуста подставивши під воду
і рот мій од води святої
три дні кривавився достоту.
В полях край Мітли в спраглу днину
цикад, спекоти, переходу,
мене підтримав індіанець,
як я пила з криниці воду,
і голова моя подібна
була в його руках до плоду.
Пили ми, й лиця наші злиті
на нас дивилися зісподу,
і я збагнула тої миті:
плоть Мітли — корінь мого роду.
На острові Пуерто-Ріко,
забувши втому і незгоди,
спочила я край хвиль, а пальми,
як матері, звелись навпроти;
одне дівча кокос розбило
і піднесло мені до рота.
Пила, немов щаслива донька,
я пальми-матері щедроти.
Ніколи більше я не знала
в житті такої насолоди.
У дім мого дитинства мати
приносила у жбані воду.
Я споглядала між ковтками
її поставу, скромну вроду.
Чим більше голову здіймала,
тим більше жбан малів, відходив…
В мені — і та долина, й спрага,
і погляд той — мов нагорода.
Так, вічність в тому, щоб лишатись
такими, як були ми зроду.
Я пам’ятаю жест і порух
тих, що мені давали воду.
