Тропічне сонце

Достигле сонце двох Америк,
о сонце інків, сонце майя,
тобі молились майя й кіче,
вславляли з краю і до краю,
в твоїм промінні аймара
бурштином жовтим палахтіли.
Червоним сходиш ти фазаном,
а вдень стаєш фазаном білим.

Від леопарда рід ведеш ти
і від людини з красним хистом,
даруєш барви й татуюєш,
сонце праведно-врочисте!
Ти — Рафаїл походів наших,
ти золотим хортом пильнуєш
хисткий наш крок на суші й морі.

Брати, це знак ваш! Як загинем,
знайдуть нас у посохлих тванях;
там плодоносить хлібне древо,
а бальзамічне — мре в риданнях.
Над Мексікою і над Куско
ти сходиш, біле й золотасте;
ти — зграйна пісня над Майябом,
маїс вогненний без причастя,
якого прагне людське горло,
у таїну твою повите;
ти — сяйво храмів індіанських
і християнського блакиту,
червоний олень, білий олень,
поранений, але не вбитий…

О сонце, андський охоронче,
ти стережеш палахкотливо
стада палаючі, й пломінна
земля, твоїм окрита дивом,
не зжерта — і нас не пожирає,
не плавиться — і нас не плавить.
Ти — лама, що на білу стежку
сновидних лам несхибно править;
кетсаль розжеврений, що творить
нових племен магічну павіть…

На рани вбогих індіанців —
цілющий корінь небокраю;
свята рука, що їх рятує,
свята любов, що убиває.
Кетсалькоатль мигдалеокий,
ти — батько всіх ремесел наших,
майстерний розтирач індиго,
снувач бавовняної пряжі.
Ти на полотна індіанські
колібрі нижеш досконалі;
даруєш грецькі візерунки
в Такамбаро умілим ткалям.

О пташе Рок, твої пташата —
два вітри над морським проваллям!
Приходиш ти, прихильне й вічне,
як не з’являлися й богове,
неначе хмара білих горлиць,
небесна манна, дар чудовий!
Ми вже й не відаєм, що творим,
коли від тебе ждемо нови!

На тебе, сонце, обернулись
давно вже Віракочі наші,
і ми вже їхню плоть збираєм
в причастя випаленій чаші.
Своїх богів я довіряю
вогню твоєму, о зичливе!
І в тім жару, як саламандри,
вони дрімають, сплять щасливо;
або ж відходять проти смерку,
пломінням пойняті щоразу:
на заході — як цвіт шафрану,
напів-Адами, півтопази…

Поглянь-но, щоб за сорок років
мене спізнати до останку,
як піраміду твого ймення —
із кактусами, з листям манго,
із ящірками на осонні,
з рожевими фламінго ранку!

Як наш магей, як наша юка
і як горнятко перуанське,
немов гарбуз з Уруапана
і давня флейта індіанська,
до тебе знов я повертаюсь,
до твого припадаю лона!
Бери ж мене, як узяло їх,
як гроно припада до грона;
дозволь у захваті найбільшім
між ними жити безборонно!

Топтала я пісок чужинний,
зривала плід землі чужої;
там за нерідними столами
гірчили медяні напої;
молилась я безсилим словом
і гімни варварські співала;
там, де розтерзані дракони,
під мертвим зодіаком спала.

І ось до тебе повертаюсь
з усім, що істинне й високе:
вари ж мене в своїм окропі,
зроси мене червоним соком,
їдким вапном вибілюй чисто
і знов зчорни мене жорстоко!

Спали страхи мої ганебні,
зсуши драгву, розвій омани,
прожар і пропечи мій подих,
огнем цілющим вимий рани,
очисти слух мій, зір і дотик,
повідай слово бездоганне!
Хай будуть сльози й піт новими,
і кров нова — у кожній жилі!
Всі виразки мої і рани
зсуши на зболеному тілі!

Введи мене в танечні дійства,
що під твоїм вершаться знаком:
чаклунські хори над Паленке,
хвала над Тіауанако!

Ми, люди кечуа і майя,
тобі клянемось, як спрадавна.
Від тебе ми у вічність линем,
живем тобою, сонце славне;
до тебе летимо — і знову,
як пір’я злотне, опадаєм,
і, як мовляли маги-інки,
ми будем у вогні безкраїм.
Неначе грона у давильню,
повернемось ми всі, що впали:
так золотий косяк зринає
на гребені морського валу
і поспішають анаконди,
зачувши посвист небувалий!