Світи, місяцю
Світи, місяцю, не вечорися,
Ой їдь, мій милий, та й не спізнися.
Вже твоя вечеря пилом припала,
Вже твоя мила смутненька стала.
По плечу кіска розпустилася,
По личку слізка покотилася.
Світи, місяцю, не вечорися,
Ой їдь, мій милий, та й не спізнися.
Вже твоя вечеря пилом припала,
Вже твоя мила смутненька стала.
По плечу кіска розпустилася,
По личку слізка покотилася.
How useful was this post?
Click on a star to rate it!
Average rating 0 / 5. Vote count: 0
No votes so far! Be the first to rate this post.
Коло млина калина —там дівчина ходила,ножем зілля копала —своєї неньки питала: «Кого, мати, чарувати?» —«Чаруй, доню, того,що до тебе все ходив,за рученьку все водив, за пальчики все тримав —перстеньчики все здіймав».
Для духу вольного нема межі, ні краю, Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав; У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з’яв Не знищується він, не відає одчаю. Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю, Все те він спізнає, що біг віків не знав. Як фенікс із золи, возноситься з канав, Геть […]
Вмерло море якоїсь ночі —у тісних берегах зібгалось,наче зморщилася накидка,що пожбурена геть недбало. Як хмільний альбатрос ширяє,як втікає дрібне звірятко, —до останнього виднокраюпонеслось на валу дев’ятім. Як обкрадений світ нарештівже прокинувся ранком раннім,стало море зламаним рогом,що на крик відповість мовчанням. На зневажений берег вранціми спустились — юрма рибалок:мов знеможений лис, той берегбув скуйовджений і злинялий. […]
Де жили в Тауантінсуйоіндіанці древні,гімни й танці ми принеслив гори ці пустельні. Тут вогні живі палали,завивали кениі співали юні жрицій мудреці священні. І, засліплений сонцями,опустивсь ти, певно,щоб побачить індіанціві стовпи вогненні. Де маїс буяв, пшеницювздрів ти, як знамення,ще й бичків замість вікуньїна луці зеленій. Повертайся в Пачакамак,ти прибув даремно,індіанцю заблуканий,пташе навіжений.
Ой пливе човен по росі, Плаче Марусенька по косі: — Ой косо ж моя, ой руса ж моя, Ти ж мені краса була. Ой як я тебе розпущу, Свого батенька засмучу, Ой косо ж моя, ой руса ж моя, Ти ж мені краса була. Ой як я тебе носила, То ти мене красила, Ой як […]
Мотто: Нема у світі правди, Правди не зіськати. НАРОДНА ПІСНЯ І І Нарбут спав, як стало темно, І книга на столі товста; І підійшов навшпиньки демон І в мозок нахилив уста. Коли ж від його, наче п’яний, Поглянув скоса на мольберт, То на губах криваві плями Окреслювали страшно рот. Було і через місяць темно; В […]
То не свисти зимової віхоли Над землею шумлять і гудуть, — То мучителі злобно задихали, То в кайдани робітних кують. То не ворони чорні ввихаються Коло трупів та мертвих очей, То жандарми гуртами злітаються Катувати закутих людей. То не води бурхливі, не повені Розлились по сумнім бережку, То, вмираючи в битві, знедолені Кров свою проливають […]
Сонце сходить, і кричать в гаю сороки, аж гора розчервонілася одна понад яром диким та таким глибоким, що і крик юнацький не досяг би дна. Рухає хмаринку ранній легіт тиху так, щоб не схлюпнути в яр і блиск, і плач, ніби полум’я свічі веде на книгу, стримуючи подих в келії читач. І прозорість стигне у […]
Над річкою бережком ішов чумак з батіжком, гей-гей, з Дону додому. За плечима торбина, ще й латана свитина,– гей-гей, дочумакувавсь! «Постій, чумак, постривай, шляху в людей розпитай, гей-гей, чи не заблудивсь?» — «Мені шляху не питать, прямо степом мандрувать, гей-гей, долю доганять!» Пішла доля ярами, зеленими лугами, гей-гей, не вмів шанувать! «Як я долі не […]
Кривавії зорі світ повідають… «Слово о полку…» 1. Лежиш, скривавлена і скута, Мов лебідь в лютім полоні. Яка ж страшна Твоя покута! Які глухі, жорстокі дні! Міцна, як смерть, Твоя в’язниця, В ній морок смороду і мла. Невже ж Тобі ще може сниться, Що вільна Ти колись була? Що над ланів співучим злотом Ти билась […]
Коментарів ще немає... Будьте першим!