На Ігоревім полі
Тодось Осьмачка
Ой у полі та стернистому,
на старому деревлянському,
явори стоять, гойдаються
ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями,
вкутав голову туманами
і ворушить тихо віями,
як лісами в білім інею.
Тими віями він скочує
срібло-сльози все розтоплені…
Стають сльози ті озерами
У долинах серед зелені
та й димлять до сонця водами
в ранки білі, теплі травневі.
Сварог каже тихим голосом,
а садки скрізь задимилися
у цвіту ряснім вишневому
і вишневим цвітом всипались
наче ріки, вуса богові:
«Явори тверді кряжистії,
ви сучками попробивані,
мов стрілчастими перунами,
хто голосить ото селами.
Ваші сурми наготовлені,
із ярів крутих змуровані,
на степах простягнені!»
Явори мовчать, гойдаються,
а стерня шепоче шелестом!
Половецькі орди їхали степами,
ловили списами зорі вечорами;
половецькі орди їхали лісами,
сонце повтикали злотними стрілками.
Сонце покотилось з могил до криниці,
зашило кровʼю хустку молодиці.
Не з відрами стала вона під вербою,
дитину вмивала гострою водою:
«Погойдніться, верби, понад берегами,
розступіться, села з білими хатами, —
я несу дитину на чорні майдани,
хай зозулі сиві кують над дворами.
На чотири бори насунули хмари,
ними блискавиці ножі полоскали;
брязнули зірниці і на сході в полі —
у диму-тумані заіржали коні;
блиснули носами круки на могилах,
під крила сховали вікові долини.
Вилискує місяць у круків на крилах,
з їх ніг істікає в яруги по нивах…
А муж мій поїхав на пар волочити,
аж на Сян од коней загули копита!
Випала з-за Дону блискавка на стерні
та й шлях перебила, увалила в землю.
Повбивала коні, дружину прибила,
йому брови чорні присипала пилом.
Борона упала на ліси дубові,
зубком учепилась в небосхил над морем,
та й висить на небі на північ зубками
розгойдана люто сніжними вітрами.
Буйними вітрами зубки розпеклися,
і в небі зірками жала зайнялися.
Знов із-за Дону блискавка зірвалась —
кинула дружину на залізні жала!
На зубках вогненних мій муж розіпʼятий,
висить над морями у крові закляклий,
кровʼю свого серця захід обливає,
у чорній півночі болота сповняє!..
На голі майдани вийшла молодиця,
поставила сина там у кривавиці,
з мукою гукнула: «Ллє крок без упину!
Не покинь закляту, розпʼяту країну!..»
Тихий шепіт зник над стернями,
а Сварог ворушить віями,
мов лісами в білім інею.
Тими віями він скочує
срібло-сльози все розтоплені,
стають сльози ті озерами
у долинах серед зелені
та й димлять до сонця водами
в ранки білі, теплі травневі.
А з голих майданів чуть гук молодиці
до віків Трояна по кривавих роках!
Од борони небо кровʼю червониться,
кровʼю північ червоно заносить!
Коментарів ще немає... Будьте першим!