Пісня з півночі

(Колоніальні настрої
в дореволюційній руській армії)

Лірична поема

Частина I.

Давно вже ніч свої пустелі
великі зорі висипа,
давно в бараці раби темні,
як під водою вічні скелі,
на нарах сонними лежать.

Висока стеля капле мокро,
бо люди дихають, сопуть…
а дума сльози із-над Волги
на поле рідне глухо котить,
де села сонячні ростуть.

Ой думи мої, зорі…
ген-ген буран од степу
до гір закотив небо
і вами у безодні,
неначе корогвами,
гойда понад снігами!

Колись мені мати
серпа одшукала,
жартуючи, жати
в степи виряджала,
а я був дитина —
й мале цуценятко
узяв у торбину
та й рушив до батька.

Із цуциком милим
у житі ганяли
і сонце в долини,
мов колесо, гнали.

А батько косив
у гонах під шляхом —
об сонячні жили
коса бряжчала…

Гукнули на мене
над свіжим покосом,
щоб я, мов шалений,
не бігав там зовсім.

І перепел знявся
із степу на вітер,
і сонце сховалось
у сірому пір’ї.

І цілий день літній
у повітці, в яслах,
із цуциком бідним
лежав я та плакав.

Язик його теплий
лизав мені губи,
мов щіточка, терпко
чесав мені чуба.

І я з його ласки
заснув, мов із купелі…
Прокинувсь — у яслах
уже було темно…

А мати стояли
наді мною,
і зорі знімали
із неба рукою…

У чуб мій вплітали,
мов зерна в колосся,
ще й лоб цілували
в заплаканих росах.

Гей, мрії, демони лукаві,
нащо терзаєте мій дух —
важкі примари дня кривавого
спиняють часу вічний рух.

І я забув лиш на хвилину
про долю — муку мовчазну.
Забув, що у кайданах згину
під ніч похмуру та грізну.

Мене чужина приголубить.
На Волзі в дикому яру
про волю пісню там затрубить
буран величний у бору.

А осінь пізня заплаче
за юним згубленим життям,
і ворон хмарами прокряче
свій сум самотності полям.

Забув…
Та ти ходою кам’яною,
людино сіра, вартовий —
розвіяв дійсністю страшною
вінок думок мій польовий.

А ніч все тягнеться, як ріки,
і давить душу, мов піском…

Коли ж, коли ми вже розіб’ємо
кайдани катові?!

Ой думи мої, зорі…
ген-ген буран од степу
до гір захопив небо
і вами у безодні,
неначе корогвами,
гойда понад снігами.

На трійці дзвонить схід за лісом:
зимовий день на лікті знявсь;
в бараці сон тумани вішає,
народ заснув, як розіп’явсь.

Густе повітря душить груди…
У поле хочеться зітхнуть;
од поту мокрі раби… люди…
шукають вошей і хропуть.

А я качаюся на нарах,
ліси ввижаються мені;
лани кохані в світлих чарах
шумлять у серці, в глибині.

Чи я побачу ще Вкраїну,
Дніпро та жито на полях?..

Чи, може, тут, у Росії, згину,
як пес забутий, у рядах?..

Мов стогін з кручі, крик приходить:
«Пора вставати!.. Уставай!».
Загув, як бджоли, люд-невольник…
Як осінь плаче серед гаю,

заплакав сум людей-жовнірів
на циновках соснових нар…
Так дикий ворон десь на вітрі
у вікна б’ється поміж рам…

Під лайку кадрових пригінчих
свою рушницю кожен взяв,
на муштру, мов на муку вічну,
пішов…
У тугу душу закував.

День ясний, тихий і морозний,
як срібні дзвони, голосний;
і, наче пан, стоїть вельможний,
закривши полами всю Волгу,
у шатах снігу ліс густий.

Сліпуче іскрами сіяють
долини, гори вдалині;
буран спинив і зорі й хмари,
лежить на горах, позіхає —
в постелі білій крижаній.

На площі рівній та великій
шикують ротами людей:
команда, крики линуть дикі
в повітря тихе із грудей.

Ось роті нашій розітнулась
«Рівняйсь!» — команда крижана,
луна над лісом посковзнулась,
як по стіні високій дня
та дзвінкопера стріла,
що з лука випустив сармат.

Стоять у колонах юнацтво, діди —
безгласнії вівці держави,
стоять і чекають, коли їм іти
в рови на бенкети криваві…

І череп у брата, мов ляду, зірвать,
над горами мертвих розбити —
і, як печеніги, танець розпочать
по Литві в метелиці дикій.

Як вийде ж ридати над трупами ніч
і тугу на місяць повісить,
то й ваші вже кості там будуть стриміть,
як білі пеньки понад лісом.

На ранок вітри зірвуть листя в садах,
застелять шляхи на Вкраїні,
щоб вічно безплідні гули дерева
на сонці в степах-домовинах.

А ваша дружина, і сиві батьки,
і діти обідрані, голі
ой будуть по листі шляхами іти
од горя — без розуму й волі…

Під листом шукатимуть ваших слідів…
Не найдуть…
із чужинця — що б уже поріг,
й не не кончать — впадуть наставати дороги…
холодний ніколи!..

Степи ж мої, далекий край! —
прощайте вже навіки!
Жене мене в строю відчай
учитись мовчки умирать,
як хвилю гонить вітер.

Над полем он гуде бугор,
немов казан підземний;
зірвався з місця — і бігом
летить в колонах степом.

Біжу я з ротою під ліс,
куди біжить Свіяга…
Над ними хмар тягар навис…
Як дід, нагнулось небо вниз —
нести їх не здолає.

Вже іній сів на ліс сріблом,
і кучері в узорах
гойдаються в струнких сосон,
бо пара з нас ляга стовпом,
нахиленим над бором.

Мов капітан на кораблі,
посеред степу ротний
стоїть під лісом на бугрі
і в небі,
що збуло глибінь,
полоще крик недобрий:

«Наддайте шагу, маладци!» —
а мій сусіда стогне…

По жовтім змученім лиці
річками чорний піт летить,
щоб море горя сповнить…

Тривожно дзенькнули штики —
на села впав за обрій
страшний короткий стогін-крик,
упав на цвинтарні хрести,
щоб голосити в дзвонах.

А на снігу сусіда мій
харчав і побивався,
лила із рота кров у сніг,
неначе з сосни на вогні
живиця википала.

З’явився ротний коло нас:
«Ти что?.. А ну-ка, паря!..» —
та мерзлим чоботом, мов кат,
між ноги, нижче живота,
лежачого ударив.

А як побачив, що жовнір
лежить в крові калюжі,
камінним голосом звелів:
«У лазарет!» — і знов рабів
погнав у муштрі мучить.

Частина II.

Ішла під небом в Каспій Волга,
ловила тіні берегів,
та крижана, мов мармурова,
плита упала із лісів:
сховала води в сині ями,
сховала відбитки від гір;
а самі гори над степами,
де хмари падають снопами,
он сяють днями із шпилів!

Отам, на горах, примостився
у лісі сивому шпиталь,
в сніги глибокі нахилився
та слуха, що гуде буран:
притулок темний для жовнірів,
кого той викинув з вікна
у ліс густий, під хмари сірі,
що звисли з неба, наче вії,
туди, де туча залягла.

Його пси дикі оточили
і зуби гострі, мов шпилі,
в сніги холодні застромили
десь аж до чорної землі.
До того ж трупа не підлізуть —
жіноча постать там стоїть,
як постамент журби залізний,
у свиті ношеній, облізлій,
та стереже його од їх.

У неї капають ще сльози
в обличчя мертве юнака —
й немов сміються на морозі
до неї губи мертвяка.

Як місяць стане під лісами,
лілеї світить ним вона…
Круг трупа квітки над снігами
чудними білими листками
до ранку срібного горять…

Загомонів у лісі білім
словами сніжними шпиталь —
і в горах мертвозанімілих
уже став слухати буран:
вночі жовніри у палату
внесли товариша свого —
він кров’ю ліжко все заляпав,
і на підлогу натекла там
густа, гаряча, темна кров.

Всю ніч сердега побивався
та ліжком гуркав під вікном;
до луток пальцями чіплявся,
кричав, що їде він Дніпром.

Кричав, що з човна йому мати
змиває голову в воді;
таких, як лебеді, крилатих
метеликів бере в лататті,
пускає на брови та до вій.

Пуска на брови й промовляє:
дивися, синку, аж на дно —
твоя Марися он співає
і простеля тобі рядно…

З тобою, то лягати спати
вона зібралась у куширі…

І враз неначе його мати
у воду впала на латаття,
а далі — в сині ятері.

А він на човні сам полинув
у них по хвилях аж до скель…
Кричав, що ще не хоче гинуть,
бо десь Марися його жде…

І вмить зірвався із постелі,
за рами дико ухопивсь…
Забризкав кров’ю стіни темні…
Він головою, мов скажений,
подвійні рами проломив…

Упав із вікон моїх сизих
в глибокий сніг аж у ліси…
гаряча кров його на кризі
надворі іскрами горить.

А душа матері ночами
із України приліта,
над сином-месником чекає,
щоб він про сина все, що знає,
народам бурями підняв…

Буран вже далі й не слухав,
труснув лісами серед гір —
завили звірі у яругах,
з дубів і сосен завірюха
зірвала силу давніх гнізд —

і, наче чорними шапками,
крутила ними в небесах…
Де Волга дме вітри боками,
душа жіноча під снігами
лежить із сином у лісах.

Буран летів, гримів піснями,
і гори всіх країв землі,
що мовчки стигнуть над морями,
схилилися із хмар шпилями,
як списами богатирі:

«Спи ж вічно
в холодних російських степах,
дитино забутого краю!
А я буду скрізь городи пролітать
й флюгери з башт у них зривати —
аж доки Вкраїна робоча не встане.

Та вже шумлять над морями сини:
питають про тебе, жовніре!
З Голгофи твоєї шукають роси,
щоб в серці своєму до смерті носить
кривавую рану Вкраїни.

О сину мій, аж доки земля
не зійде з своєї орбіти, —
мале твоє ім’я в глибоких світах,
як душу болючу свою на вітрах,
все буду під сонцем носити!»

1916