Казка
Тодось Осьмачка
Ой з трьох кінців світа
вдарили вітри —
браму землі розчинили.
Із темного творчого лона
закуріли тумани,
сипнули квіти на поля України.
По споришу зелених меж
ходило сонце,
стрічало гостей,
в коси
стрічки вплітало,
запасками картатими
ще й стан прибирало.
А в глибу світів,
у рівних чорних берегах
моря вічності хлюпали.
Два сиві орли
носили воду з морів,
поливали квітчасті поля України.
Як пролітали над землею,
столітні ліси
схиляли чола
до жукової нори;
прикуте море до Балкан
з прикорня рвалося,
гриміло кам’яними ланцюгами;
Дніпро суворий ходив по світлиці,
важким, мохнатим кулаком
гримів у стіни України,—
земля гула, як мідний дзвін.
Дебелі та густі, мов барвисте руно,
зростали квітки…
Тим часом
од сходу
сірі хмари облягали…
Гей, то ж не хмари!
По болотах
та по ярах
людина йде…
Дивиться пожежами,
диха димами,
головою світ заступа.
Її коси лягли на гори,
закрили ріки,
ліси завалили…
Із божої скрині
згубились зорі…
ціла пригірщ.
Летіли у безвість
та й заплутались в косах —
чорно!…
Їде по Вкраїні, дивиться пожежами,
диха димами…
А за нею вихри свистять,
зривають зубаті городи з кам’яних гнізд,
зелені села — з корінням,
крутять у просторах, наче сухим листом;
розбивають у тисячах громових гуків,
засипають каменем ріки,
рівняють гори…
Два сиві орли клекочуть
над морем вічності;
Чорне море рветься з кам’яного прикорня,
Балканами носить…
Дніпро ламає стіни України
важким, мохнатим кулаком,
земля гуде, як мідний дзвін!
1921 р.
Коментарів ще немає... Будьте першим!