Вітер
Ґабріела Містраль
Перекладач: Василь Моруга
На зеленому роздоллі,
де чебрець, де трави й квіти,
наче ждав, мене стрічає
Вітер.
То крутнеться біля мене,
то летить несамовито,
мов пустун, що матір хоче
подражнити.
То обніме ніжно, зграбно,
як йому лише й зуміти,
то почне моїм одінням
шелестіти…
Чагарі він підіймає,
наче змій, шипить у вітах
чи, жагучий, забиває
віддих.
Чи у папороть на схилах
він заскочить непомітно —
зашумить вона, мов крила
Вітру.
Я обійми розкриваю,
хочу пустуна зловити,
геть засліплена мигтінням
Вітру.
Не торкаючись, торкаю —
не дається в руки, хитрий:
заполонена сама я
грою Вітру.
Як дібровою та бором
повертаюся одвідти, —
все іде слідом за мною
Вітер.
В кам’яний свій дім заходжу, —
а волосся перевите
обважнілим, захмелілим
Вітром.
На подушці буйні пасма —
ворушкі, немов сновиди:
щоб заснути, я повинна
їх сповити.
Спершу він, як велет-птаха,
мусить прилягти спочити
чи розтануть, як вітрило
у блакиті.
На світанні засинаю,
як вдається їх скорити,
мов натомлена до краю
мати Вітру.
