Заради сплячої дитини, яку я несу, мій крок зробився сторожким, а серце стало віруючим відтоді, як несе в собі таємницю.
Мій голос ніжний, як сурдина любові, і це тому, що боюся розбудити малятко.
Очима шукаю тепер в обличчях душевний …
На зеленому роздоллі,
де чебрець, де трави й квіти,
наче ждав, мене стрічає
Вітер.
То крутнеться біля мене,
то летить несамовито,
мов пустун, що матір хоче
подражнити.
То обніме ніжно, зграбно,
як йому лише й зуміти,
то почне моїм одінням…
Ось так, почувши плач, з дороги я звернула,
до ранчо підійшла, щоб двері відхилить.
Дитина милими очицями сяйнула,
і ніжність, як вино, мене сп’янила вмить!
Спізнилась матінка, десь в полі спину гнула;
маля прокинулось, шукало грудь марне,
та й слізьми …