Земля Чілі (Вулкан Осорно, Водоспад на річці Лаха)
Ґабріела Містраль
Перекладач: Михайло Москаленко
І. ВУЛКАН ОСОРОНО
Ти жбурляєш, гримкий вулкане,
сам у себе той град камінний!
Патріарше племен великих!
Найстаріший пастух рівнини!
Ти — застиглий стрибун, що раптом
зупинився посеред бігу;
сяйвом сліпиш ти індіанців,
дикий олень, біліший снігу.
Славо наша, вулкане Півдня,
ти — належиш мені віднині,
я — віднині твоя, Осорно,
я — народжена в цій долині.
Ось у мене перед очима
стовп огненний додолу рине;
я круг тебе іду дозором,
мій тюленю, старий пінгвіне…
Ясно мінишся ти, Осорно,
променишся, у блиск повитий;
прозірною водою Льянкіуе
причащаються твої діти.
О вулкане, вогонь твій добрий,
індіанський,— у нас в глибинах:
від народження він палає
впродовж наших літ скороплинних.
Пильнуй землі свої й народ свій,
наш заступнику громоподібний,
стережи індіан-дроворубів,
морякам — вказуй шлях несхибний.
Старий бик, вогневий Осорно,
ти над морем — маяк світильний;
хай жінки твої ходять гордо,
хай сини твої будуть вільні!
Сили дай, волопасе білий,
і ячменеві, і пшениці!
Хай тікає від тебе голод,
хай земля твоя колоситься!
Розповийся, розкуй нашу волю
найпломінніше, найбуйніше!
Спопели всі поразки наші —
хай грядуще надходить швидше!
О вулкане, камінний гімне,
спів нечутний і громовитий,
давнє горе спали, бо вдатен
ти саме небуття убити!
ІІ. ВОДОСПАД НА РІЧЦІ ЛАХА
Водоспаде на Ласі, ти — клекіт,
індіанських стріл вирування,
вистриби мави грайливих
і двох берегів розставання.
Плюєшся у скелі, й руйнуєш
свій скарб, і вдихаєш вітер,
і ринеш, як грім індіанський,
щоб умерти чи більше жити.
Падає безупинно
твоя сліпучість чудова,
мов прекрасна Арауканія, —
наша першооснова.
Ризикуєш душею й тілом,
самовбивця з власної волі.
Падає час із тобою,
падають радощі й болі;
індіанські страждання
і життя моє падає долі.
Ти заїців засліпляєш імлою,
хижих звірів закутуєш в піну,
і лишаються спалахи білі
на руках моїх і на колінах.
Лісоруби неспокій твій чують,
подорожні та хлібороби,
і померлі, й ті, що поснули,
ті, що духом живуть високим, —
шахтарі, і ті, хто полює
шиншилу в твоїх затоках.
Любов переможена лине,
для болю тут слів замало;
ти — немов у пориві мати,
що дітей своїх відшукала…
Водоспаде піпливий на Ласі,
водо змучена, як Антігона,
світе, що падаєш без руїни
так, як мати, правдою повна.
Розумію й не розумію,
водоспаде, гірке волання,
згусток страждань прадавніх
і замовкле давно благання.
Піду я вздовж річки Лахи, —
думки — мов змії причинні;
піду я землею Чілі,
вогнем життя поступлюся.
Почуттями і кров’ю граюсь
і, втрачена й бита, скорюся…
