Весна
Тодось Осьмачка
З ліса череватого
вітри та буйволи
котили сонце
по луках зелених, через Ніл глибокий
до тих берегів,
де небесним плесом
розцвівсь океан.
Крихти зоставались тропічного сонця
у кущах холодних
ситої трави.
Журавлі збирали їх
та із криком повним
розставляли крила на моря і землю
й напинали небо
туго, наче лук.
Неба понад нільського
клапті у очах,
гарячі відламки далекого сонця
в грудях, наче в трюмах
морських кораблів,
до нас на Вкраїну
у степи несли.
В степу на могилі горілиць лежав я,
а ключ журавлиний важко наді мною
тяг канати в небесах
і кидав у трави жарини гарячі
з широкими сурмами
луни весняної
и шумом-дзвоном-злотом
в долини котив.
І у мої груди упало вогненне
серце журавлине, щоб співав я пісню
про весну свою.
А хто ж мені скаже,
де моя весна
нагріва тумани,
сіє білий цвіт?
Може, там, де верби блакить розгойдали,
змели шумо-дзвони вітрами із степу
в голосну, голчасту, повнострунну річку?..
А ті ж шумо-дзвони хутконога річка
з грюкотами котить мокрою травою,
по росяних струнах у казани срібні
катового ставу, щоб карасі й щук
уночі до місяця гралися на хвилях
журавлиним злотом!
Сказав мені ранок солов’їним криком:
іди ти в тумани на глибокі луки,
де копиці сіна обважніли в росах,
як вовною вівці в кошарах високих,
і чекай там, хлопче,
своєї весни.
Я ходив три ночі на запашне сіно
весни виглядати… Ой три ночі в травні
капали зірки
у гарячі очі
мої молоді.
І там розтоплялись золотом колючим,
пробивали серце й хлюпали в жилах!
На четверту ніч
я сіно поправив
у вогкій копиці вилами дзвінкими,
коло сіна став,
не дихав — чекав…
Ніч була мов яма
в черепі мерця…
А крихотка сонця у грудях кипіла
червоною кров’ю, розтоплені зорі
гнала в моїх жилах, виски розбивала!..
І прийшла весна
до мене на луг…
Мене обнімала, сміючись казала:
«Батько сплять надворі, на кованім возі,
я ж втікла із клуні під зоряне небо
грудей молодих
од жаги вітрами —
дротами дзвеніть!..
Розпущу я коси на дроти гарячі —
твої руки й ноги навіки вмотаю
в дику заметіль!..»
Мене цілувала, а вила бряжчали
у наших ногах…
а з мойого неба зорі випадали
у жіноче лоно, наче у безодні
степових озер!
Враз мені од болю груди затріщали! —
із грудей струміла кров моя на трави…
Наче десь у горах розбилося сонце
та й стіка вогнями на холодні скелі…
…Дівчина тікала з вилами від мене,
а з зубків іржавих завірюха рвалась
бризками крові,
мов іскри комети
у вогненний хвіст!..
І вила світили ліхтарем кривавим
до чужих десь ранків із глибини ночі,
як смолоскип Юди в саду Гефсімани
до нас крізь віки!..
І я упав навзнак
на тужливий луг
та й лежу, як верстви, забиті у ниви…
А в пробиті груди
вже дивиться ніч,
забризкана кров’ю,
і кричить совою із сліпого яру:
— Дурню!
Де ж твоя весна?!
1922 р.
Коментарів ще немає... Будьте першим!