— сторінка 2

Папуга мій зелений і шафранний,
папуга жовтий, як цвітінь весни,
гаркаво так сказав мені «негарна»,
розкривши дзьоб, що наче в сатани.

Я не така, якби ж була негарна,
негарна й матінка була б моя,
негарне сонце бачила б у небі,…

Ця тужна вода боязлива,
неначе дитятко кволе,
слабіє до того, як впасти
на доли.

Примовкли дерева й вітер,
і в тиші оцій незвичайній
повільно падають сльози
печальні.

А небо, як серце безмежне,
відкрилось в гіркоті безмовно.
Не дощ, а кров …

У мові — присмак варварського моря,
і водоростів шум, і даль безкрая;
і молиться вона якомусь богу,
старіє довго, наче помирає.

В саду, що дивним став для нас неждано,
плекає кактус і лапаті трави.
Все задихається, як у пустелі,
блідава …

На зеленому роздоллі,
де чебрець, де трави й квіти,
наче ждав, мене стрічає
Вітер.

То крутнеться біля мене,
то летить несамовито,
мов пустун, що матір хоче
подражнити.

То обніме ніжно, зграбно,
як йому лише й зуміти,
то почне моїм одінням…

Двадцять вже літ, мов розпечене лезо,
в плоті моїй —
вірш нескінченний, що б’ється у груди,
наче прибій.

Велич його невмолимо стискає
душу мені.
Як же співати вустами, що взнали
присмак брехні?

В мові людській підбирати даремно
вбогі слова,
віршу …

Вечірній час — він заливає
своєю кров’ю гори.
Страждає хтось під цю годину,
якась втрачає, й горе
у цьому присмерку чиєсь
єдине щастя боре.

Якесь є серце, що вершину
скривавлює в цю пору.
Долина вже у тінях
і повниться спокоєм,…

Важко підперши тверде підборіддя рукою,
згадує думний Мислитель могилу і плоть,
голий встає перед власною долею злою,
любить красу, та не може він смерть побороть.

Він же тремтів од любові палкої весною,
нині ж, під осінь, від правди сумної терпить.…

Тебе я згадую, твій образ впізнаю, —
засмагла на виду, ти в блузочці блакитній
ще за дитячих днів моїх в моїм краю
пахучу борозну вела у спечнім квітні.

Вино в таверні пив з брудного келишка
той, чий синок торкав грудей …

Ось так, почувши плач, з дороги я звернула,
до ранчо підійшла, щоб двері відхилить.
Дитина милими очицями сяйнула,
і ніжність, як вино, мене сп’янила вмить!

Спізнилась матінка, десь в полі спину гнула;
маля прокинулось, шукало грудь марне,
та й слізьми …

Усе на вустах гірчить у мене
так, наче сльоза розлита:
щоденна їжа і пісня,
і навіть молитва.

По тому, як стала любов мовчанням,
я знаю одне:
ллю сльози, що їх мені ти залишив,
лишивши мене.

То через сльозу гарячу
я …

На гравюрі в злотистому полі
двоє тіл золотавих сплелись,
мов клубки, в золотім ореслі.

Перше лагідно мову веде,
його лагідно слухає друге,
і ніщо не шерехне ніде.

Подих злився із подихом вмить,
і вуста затремтіли у нього,
а довкола ніщо …

Маю надійну долю
й долю буремну;
перша — наче троянда,
друга — мов терня.

Втратила я чимало,
зберігши ревно
долю свою надійну
й долю буремну;

досить іще і крові,
і зажури в мене.
Яка ж кохана троянда
й любляче терня!…

Мов холодок, та істина одвічна
зійшла на мене в спалахах зірниць:
мізерна ненависть — любов велична
в житті, пропахлім золотом пшениць.

Заміним віршем лагідним, привітним
отой від крові й жовчі сум’ятний.
Фіалки глянули блакитно, й вітер
несе в долину запах …

Взяв собі він іншу, —
вдвох пройшли вони.
Віяв понад шляхом
вітер весняний.
І на очах у мене
вдвох пройшли вони!

Він кохає іншу
на землі в цвіту.
Пісня лине й тихне,
і чогось я жду.
А він кохає іншу…

Це буду сама осягати
країну скорботи тепер я
і забувати твоє кохання,
що мовою стало моєю —
так, як ріка, що міняє
русло, течію та берег.

Навіщо приніс перлини,
коли забуття немає?
Ніщо до серця не лине,
і я сама …

В цю годину гірку, мов ковток з океану,
ти підтримай мене.
Весь мій шлях переповнивсь, о боже, пітьмою,
і волання страшне!

І любов огняною бджолою летіла,
і палала в воді.
Обпекла мої губи, і строфи згірчила,
і розвіяла дні.

Сам …

I

В холодну нішу люди твоє поклали тіло,
а я тебе сховаю на тихому осонні.
Я мала б теж заснути — вони не зрозуміли, —
й лежати біля тебе в підземному полоні.

Тебе я поховаю, як сонце стане низько, —…

Я по краплині вся виходжу з тебе.
Тече лице нечутно мов олія;
стікають руки, наче кульки ртуті,
зникають ноги, що немовби з пилу.

Все йде від тебе, йде від нас неспинно!

І голос мій тече, що був для тебе
колись …

Від погляду твого стаю сяйною,
вродливою, як від роси — трава.
І завтра дивуватись буде мною
тростина біля річки, як жива.

Мені своїх колін огрублих сором
і сором уст печальних, але ти
прийшов і дивишся жадливим зором,
немовби кличеш сонце …

А тепер опусти мені, боже, вії
і вуста заморозь мені,
бо сказані всі слова
і зайвими стали години і дні.
Він дивився на мене, я дивилась на нього,
ми дивилися довго,
наче в смерть, проникали зіниці.
Зблідли наші обличчя з …

Має крильми на вітрі, полем ходить порану,
сяє сонцем у небі, оживляє гаї.
Це ж її не прогнати, наче думку погану, —
мусиш слухать її!

Дзвонить мовою бронзи, кличе мовою птиці,
наче море, всесильна, і м’яка, мов ручай.
Тож її …

Я з ним зустрілась на стежці.
Вода туманіла снами
і не розкрились троянди —
та квітла душа вогнями.
І ось у бідної жінки
лице омите сльозами!

Виводив пісню веселу
безжурними він устами,
поглянув — і став чарівним
той спів, що …

Вчителька чиста була. І казала, що учні
мусять сумління свого не сплямити, й сади
мають плекати, й вивчати пісні милозвучні,
світлу оливу тримати, щоб світло нести.

Вчителька бідна була. Рано звідала муки.
Темні спідниці носила, багатим чужа.
Не надівала ніколи …

Моїй сестрі

Гляньте — хор дівчачий,
це ж навколо мене
тисяча дітей,
і мені підвладний
світ ясних очей!

На землі пустельній
під палючим сонцем
веселить бугор,
як велика квітка,
мій дівчачий хор!

На зеленім долі,
біля гір високих
голос затремтів:…