«Мислитель» Родена

Важко підперши тверде підборіддя рукою,
згадує думний Мислитель могилу і плоть,
голий встає перед власною долею злою,
любить красу, та не може він смерть побороть.

Він же тремтів од любові палкої весною,
нині ж, під осінь, від правди сумної терпить.
«Всі ми помрем», — відбивається думка журбою
в бронзі чола, коли ніч темнокрила тремтить.

Рвуться з потуги скорботної м’язи у нього,
жах заливає всі борозни тіла важкого.
Рветься, мов листя осіннє в грози круговерть,
що йому в бронзі гуде… Чи в долині піщаній
древо від сонця і лев од глибокої рани
корчиться так, як людина, що мислить про смерть?