Домівка
Ґабріела Містраль
Перекладач: Михайло Литвинець
Вже стіл застелено, мій сину,
на нім — вершків спокійна білість,
і, глянь, кераміка на стінах
ще яскравіш заголубілась.
Будь ласка, сіль, отам олія,
а в центрі — Хліб, немов говорить.
Краснішого немає злота
над свіжий Хліб, що бачим поряд;
пшеницею він пахне й піччю,
і щастям, що всякчас жадане.
Розділимо його, мій сину,
і на душі світліше стане;
збагнеш — він з чорної землі,
що білі нам дарує квіти.
Рукою струдженою Хліб,
як матінка твоя, візьми ти.
Зростають пшениці, мій сину,
від сонця, леготу й мотики,
тому цей Хліб, цей «образ божий»,
не ляже сам на стіл повіки.
Коли ж голодні інші діти,
то як, мій сину, можна їсти?
І соромно до рук нам брати
цей Хліб духмяний, золотистий.
Мій сину, Голод кривить лиця,
жене всіх їжу здобувати,
тому й одне за одним ходять
і Хліб, і Голод кострубатий.
Аби не звідати страждання,
ми Хліб залишимо до рання;
вогонь горить, осяяв двері,
що кечуа не зачиняє —
і вздріти б нам, як їсть він Голод,
аби поринуть в сон без краю!
