Екстаз
Ґабріела Містраль
Перекладач: Юрій Покальчук
А тепер опусти мені, боже, вії
і вуста заморозь мені,
бо сказані всі слова
і зайвими стали години і дні.
Він дивився на мене, я дивилась на нього,
ми дивилися довго,
наче в смерть, проникали зіниці.
Зблідли наші обличчя з тривоги,
їх осяяв екстаз, як вогонь, —
за цією миттю нема вже нічого!
Говорив він до мене судомно;
і в словах моїх плутаних, повних журби,
був неспокій, любов, гіркота.
Говорила йому
я про долю його і свою, — в ній змішались
і сльози солодкі, і кров молода.
Після цього я знаю — немає нічого!
І росинки немає такої,
що колись не була моєю сльозою!
Я оглухла і знову
геть утратила мову.
І сенсу життя вже не бачу
на побляклій землі, де мій біль прочах
ні в кривавих трояндах,
ні у змовклих снігах!
Я й голодна тебе не просила, мій боже,
то й благаю в надії:
заспокой моє серце,
опусти мені вії!
Захисти од вітрів
моє тіло, в якому слова його пломеніли;
звільни мене від жорстокого денного світла,
хай образ його чіткішим стане.
Прийми мене, я іду,
переповнена, ніби земля в водопілля!
