Викрадач Чуттів

Стою вранці біля плити, дим зажарки гріє,
За вікном дощ сірий ллє, прохолодою віє.
Таке нудне все, все так мліє,
А я не млію — я співаю,
І в думах кохання грає.

Всю сірість зовнішнього світу
Теплом, вогняною накидкою накрива.
Як можна бачити той дощ,
Коли зіниці викрада вона?

Та не сваріться, людоньки, на дощ —
Не тільки він програє їй.
Їй мало лиш його, їй треба все навколо:
І те, що за вікном,
І те, що не видно оку,
Те, що не вміститься в полі зору:

Розтікається, куди подалі,
Куди долине хвиля звукова,
Куди дотягне запах квіт.

Вона не бог, не всемогутня,
Не звук ракети, що полонить вуха,
Не поле квітів, що полонить ніс.
Вона лиш дівчинка, така тендітна,
Її тендітність полонить світ.