Втеча
Ґабріела Містраль
Перекладач: Григорій Латник
Матінко люба, йду уві сні я
повз краєвиди темно-бузкові,
навколо мене — чорні вершини,
завжди я мушу долати гору;
ти на горі тій, та надаремно —
дійти до тебе ніяк не можу,
несила, рідна, тебе обняти —
іншу вершину весь час обходжу.
Часом ідеш ти й сама шляхами
веселих ігрищ або розбоїв.
Ми одна одну вже відчуваєм,
але не бачим на власні очі,
і не вдається слова зронити,
мов Еврідіка й Орфей, самотні,
чи це обітниця, чи кара —
захриплий голос, побиті ноги.
Часом не йдеш ти поблизу мене:
тебе несу я в собі, немовби
тягар коханий, що серце крає, —
так раб з галери батька виносить;
долати мушу гори без ліку
і таємницю таю скорботну:
в богів жорстоких тебе я вкрала,
маємо стріти нашого бога.
А іншим разом і на вершині
тебе немає, нема й зі мною:
в імлі нагірній ти розчинилась,
зникла в пейзажі темно-бузковім.
Я твої зойки, повні сарказму,
чую трикратно, біль мене ломить,
бо цільне тіло тобою дане,
а ти вже — ніби вода стоока,
стала пейзажем тисячоруким,
що огортає мене любов’ю;
я твоє серце своїм почула,
од сліз пом’якшав вузол із бронзи.
І нам ніяк не вдається стати
перед очима нашого бога,
бо це, як кажуть, талан славетних —
їм ореоли та медальйони,
які сіяють промінням слави,
блищать у руслах з чистого злота.
Або ж не знаєш, що йду до тебе,
або ж не бачу — а ти зі мною,
або в мені ти — в згоді жахливій
твого не чую тіла глухого,
завжди крізь чотки гір, що збирають
кров, — то їм плата за насолоду;
навколо гір тих кожен танцює,
аж доки не запалає скроня,
і не задзвонить давнє безумство,
й не втягне в пастку вихор червоний!
