До товаришів
Виділіть текст, щоб додати нотатку.
О, не забуду я тих днів на чужині,
Чужої й рідної для мене хати,
Де часто так приходилось мені
Пекучу, гірку правду вислухати.
Уперше там мені суворії питання
Перед очима стале без покрас;
Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,
Казали: “Годі нам, тепер черга на вас,
На вас, робітники незнані, молодії…
Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.
Невже ті голоси несміливі, слабкії,
Квиління немовлят – належать справді вам?
Невже на всі великії події,
На все у вас одна відповідь є –
Мовчання, сльози та дитячі мрії?
Більш ні на що вам сили не стає?
Невже се так? ..” Я мовчки все приймала;
Чим мала я розбить докори ці?
Мов на позорищі прикута я стояла,
І краска сорому горіла на лиці…
Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бойці самі;
А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!
Пориньте у глибокі роздуми про обов’язок, відповідальність та пошук власного шляху разом із цим сильним твором Лесі Українки. Поезія порушує вічні питання боротьби, мовчання та готовності молоді взяти на себе відповідальність за майбутнє. Відчуйте емоційну напругу та щирість авторського слова.
Обговорення (0)