Сонети смерті
Ґабріела Містраль
Перекладач: Григорій Латник
I
В холодну нішу люди твоє поклали тіло,
а я тебе сховаю на тихому осонні.
Я мала б теж заснути — вони не зрозуміли, —
й лежати біля тебе в підземному полоні.
Тебе я поховаю, як сонце стане низько, —
так ніжна, чуйна мати вкладає спати сина;
земля, зігріта щедро, м’яка, немов колиска,
пригорне хворобливу, знесилену дитину.
Струсну з одежі порох і пелюстки прим’яті,
а в місячній пилюці, що стала голубою,
залишаться останки твої на самотині.
Піду і заспіваю гіркі пісні відплати:
сюди ніяка жінка не прийде за тобою —
кому потрібна жменя кісток у чорнім тліні?!
II
Сягне межі своєї ця втома можновладна,
душа прокаже тілу, що змучилась вона
тягти його тим шляхом поміж кущів трояндних,
де йдуть щасливі люди, вдоволені сповна…
Відчуєш: біля тебе копають швидко яму
для іншої, що прийде у цей спокійний схов.
Чекатиму, допоки земну зачинять браму…
А відтоді про вічність настане час розмов!
Лише тоді збагнеш ти причини потаємні,
які тебе дочасно штовхнули до могили
і змусили заснути без болю та страждань.
Осяє світло смугу, де править фатум темний;
ти зрозумієш: зорі любов нам освятили,
і муситимеш вмерти — скінчився час єднань…
III
Твоє життя раптово зла доля полонила;
за знаком зір лілеї вкривали цей квітник,
неначе шаром снігу. Скінчилась радість мила.
Зла доля полонила, і він трагічно зник…
І я сказала богу: «Вже смертними стежками
ведуть його. Не вміють вести кохану тінь!
Верни його, всевишній, із-за тієї брами
або, як ти це вмієш, у довгім сні покинь!
Не можу йти за ним я й гукнути до пуття!
А темна буря човен його кудись жене.
Верни його, благаю, або зітни той квіт».
Спинився човен — ружа юнацького життя…
Хай на суді своєму спитає бог мене
про жаль і про кохання моїх дівочих літ!
