Покинута
Ґабріела Містраль
Перекладач: Олег Покальчук
Це буду сама осягати
країну скорботи тепер я
і забувати твоє кохання,
що мовою стало моєю —
так, як ріка, що міняє
русло, течію та берег.
Навіщо приніс перлини,
коли забуття немає?
Ніщо до серця не лине,
і я сама собі зайва,
мов сукня святкова і пишна,
адже не було того свята.
Боже, яке осоружне
життя від першої днини!
Слова мені дайте нині,
які з молоком не ввібрала,
пробелькочу їх причинно,
щоб кожен склад вирізняли:
поняття «гвалт» і «ніщо», та
«згасання сили й надії», —
хоч в’ються у мене в роті,
немовби кусючі змії!
Посеред життя і землі я
хочу жили собі розтяти,
моя любове, й розкрити груди,
подібно живому гранату,
гілля кісток поламавши, —
щоб любов свою показати.
Палю все, що мали ми спільне:
широкі стіни й високе горище,
дванадцять дверей весільних
одні за одними нищу
і, гасячи свічі веселі,
біди завдаю собі ще.
Врожай, що зібраний вчора,
несамовито розвію,
птахів одпущу на волю,
міхи із вином розкрию;
і яблуню навпіл, як тіло,
розкраю — плодів не рвати;
руками легкими попіл
міряти буду й зсипати.
І жаль дороге нам бити!
Ніщо не хоче вмирати,
предмети кричать і стогнуть —
їм важко себе розкривати!
Розуміють все меблі й говорять,
вино виливається п’яно,
і зграйка птахів злітає,
і тане, мов клапоть туману.
Палай на вітрі, домівко,
ще краще, ніж бір медвяний;
червоно валиться вежа,
падає млин багряний.
А ніч, що вогонь очистив,
ця ніч моя днем не стане!
