Забута тінь

Суворий Дант, вигнанець флорентийський,
Встає із темряви часів середньовічних.
Як ті часи, такі й його піснї,
Він їх знайшов в містичнім, темнім лїсї,
Серед хаосу дивовижних марищ.

Чий дух одважив ся б іти за ним блукати
По тій діброві, як би там між терням
Kвітки барвисті вічні не цьвіли?
Зібрав співець мистецькою рукою
Оті квітки і сплїв їх у вінок,
Скропив його небесною росою
І положив на раннюю могилу
Вродливій Беатріче Портінарі,
Що раз колись до нього усьміхнулась,
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,
А в третїй раз на неї він дивив ся,
Коли вона в трунї лежала нерухома.
Вона була для нього наче сонце,
Що сьвітло, радощі й життя дає,
Не знаючи, кому дає ті дари.
І хоч зайшло те сонце променисте,
Він не забув його ні в темряві понурій,
Анї при хатньому багаттї привітному.
Нї на землї, нї в пеклї, нї в раю
Він не забув своєї Беатріче.
Вона одна в піснях його панує,
Бо в тій країнї, де він жив душею,
Він іншої дружини не знайшов.
Він заквітчав її вінцем такої слави,
Якою нї одна з жінок ще не пишалась.

Безсмертна пара Данте й Беатріче,
Потужна смерть не розлучила їх.
Навіщо ж ти, фантазіє химерна,
Менї показуєш якусь убогу постать,
Мов сон зомлїлої людини невиразно?
Нема на нїй вінця, нї ореола,
Її обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом. Хто вона?
Тож нї один співець її не вславив
І нї один мистець не змалював;
Десь там, на днї істориї, глибоко

Лежить про неї спогад. Хто вона?
Се жінка Дантова. Другого ймення
Від неї не зосталось, так мов зроду
Вона не мала власного імення.
Ся жінка не була провідною зорею,
Вона, як вірна тїнь, пішла за тим,
Хто був проводарем “Італїї нещасній.”
Вона дїлила з ним твердий вигнання хлїб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужої хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на її плече, запевне;
Їй дорога була його співецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промінь перейнять єдиний;
Коли погас огонь в очах співецьких,
Вона закрила їх побожною рукою.
Так, вірна тїнь! А деж її життя,
Деж власна доля, радощі і горе?
Істория мовчить, та в думцї бачу я
Багато днїв смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканнї,
Ночей безсонних, темних як той клопіт
І довгих як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росї перлистій,
Пройшла в країну слави — Беатріче!

X/25. 1898 р.