Спільна доля

Мотто:
«Де не лилися ви в нашій бувальщині,
де, в які дні, в які ночі?
чи в половеччині, ханщині, ляччині, панщині,
чи то в князівській удальщині —
вкраїнські сльози жіночі?»
І. Франко

Крик серед півночі в якімсь глухім околі.
І. Франко

Ох, як ми глядимо, щасливі втікачі,
своє минуле на гаку святім,
не тім, що Байда залишив серед мечів,
а тім, що залишив розпутний дім…

З якого сяли до нацистів ліхтарі,
вночі запрошуючи до кімнат,
де ваші дочки й молоденькі матері
чекали їх з покірністю ягнят.

І перший гак, холодний, наче сніг,
стримить в одвірку ваших душ-кісток —
це князь наш Ярослав, що дочок чисто всіх
роздав царкам Європи за жінок.

І вже коли тоді за явищем таким
політика не вийшла жодна з рам,
то можна бачити без сумніву за ним
багато мовчазних жіночих драм.

Бо кожна з них покинула того, який
за погляд милої князівни рад
був гнатися туди, туди, аж під зірки,
де гине світ, мов пізній листопад…

Та не конем арабським чи гірським орлом,
а тільки міццю серця й власних ніг,
і стрімко стати там — і над добром, і злом —
на той єдиний золотий поріг,

з якого сонце скочується в ніч повзку
знов по вогонь для денної ходи,
мов те відро в криницю йде на мотузку
і аж під дужку набира води…

Щоб гнався, й став, і зупинив там сонця хід
ковінькою чи, може, і мечем,
аби помітило князівство все і світ
лише його, якому не пече…

Лише аби його князівна молода
побачила, як золото мари,
і потім щоб пропав, як іній пропада
на яворі весінньої пори…

І вже якби про це був проспівав співець
та кожній Ярославовій дочці,
то певно, що князівни молодесеньких сердець
не віддали б Європі за вінці,

а поруч би з селянками були в степу,
схиляючись на радісний покіс…
І потім, брязнувши серпами об копу
й закинувши за спину хвилю кіс,

відпочивали б коло сповнених столів
серед своїх товаришок-дівчат…
Й нарешті місяць випускали б з-під дубів
блищати в світ до кожного меча.

І пісню про сердечне право потайне,
під вічний зоряний співали б рій —
про того молодця, що пішки в світ жене
спинити сонце дівчині своїй…

Спинити — і загинути від грізного вогню,
яким спалахне серце тільки раз
й навіки осіяє дівчину й рідню
і їх найкращий в світі перелаз.

І в Києві на стінах воїни вночі
схилилися б, немов від молитов,
бо всі відчули б, що у них на те мечі —
аби глядіти працю та любов…

ІІ

Але не трапилося смілого співця,
й княжни не вийшли в доли степові,
а стало мовчки і покірно до вінця —
мов з ясиря невільниці нові.

І що за це той Захід князеві прирік?
Сідло у самоцвітах золоте,
чи шнур для псів із сарацинських щік?.. —
мовчать аннали і письмо святе.

А літопис один лише нам креслить знак:
що турок, половець і печеніг
родали нас із диким Сходом саме так,
як Ярослав з Європою це міг.

Князь віддавав на Захід київську красу
і гнав на Схід розпущений канчук…
Чи спас княжну якусь хоч раз безсилий сум,
і чи орда боялася плачу?

І правду дику азіатську вже нічим
не здужа заглушити правда та,
що в Софії святій, забувши свій спочин,
про рівновагу в дзвони калата!

Але дарма: про напади ординські скрізь
жіноча пісня плаче в самоті,
як про живе ще горе, повне ревних сліз,
і як про труп у денній видноті…

І як про генія обдертого вночі,
й скаліченого посеред шляхів,
на котрого плюють шляхетні втікачі,
та ще й мандрьохи з гумових возів…

* * *

Гей, сестри ніжні, як в метелика крило,
і чулі на добро і на красу,
немов бджолині лапки над селом,
коли в погожий вечір мед несуть,

мені вас дуже жаль, але не знаю я,
як врятувати душу і собі,
бо я — неначе пошматована змія
з гірським крюком в нерівній боротьбі,

яка лежить на стежці в гострих камінцях
і жде, щоб німців кутий черевик
її наблизив до останнього кінця
та й безтурботно в ріднім лісі зник…

Мені вас дуже жаль і України жаль
та й прийдешньої її душі,
бо нас і нашу бідність знов купив москаль
за кени не свої і за коржі.

І помогти собі і вам не можу я,
бо впав на роздоріжну путь глуху
і з пилом змішаний ще гірше, як змія
тваринними ногами на шляху…

Так само, мабуть би, було і з тим співцем,
який насмів би проспівати в давнину
княжнам про волю серця — він би не мерцем
звичайним ліг у тесану труну,

але, напевно б, роздавив його варяг
під золотими ворітьми конем,
і він, як змій, поплазував би й на полях
з останнім власним попрощався б днем.