Сліпе
Тодось Осьмачка
Ви стояли і сміялись мені при даху,
через лутку схилившись вікна,
і я, маючи в серці самітність глуху,
вам повірив до самого дна.
А тепер же свідомо минаєте ви
невтишиму мою самоту,
і ніде своїм поглядом, я ще живий,
вас ні злу не стрічав, ні святу.
Не стрічав я вас ту, що приходить щодня,
ніби зв’язані в горстку вогні,
що хтось вирвав із гриви ясного коня,
котрим сонце летить в вишині…
Не стрічав я вас ту, що приходить вночі,
ніби кута лозина з зірок,
вся закутана в одіж небесних ткачів,
що прядуть чорноту для галок.
Через те я за табір біжу в глушину
між ялини стрункі та чужі,
і в бору із-під їх без зітхання — стогну
від німої розпуки душі, —
що не можу я вас навіть тут поклясти
і не маю такої снаги,
аби образ хоч ваш через світ пронести
ще святішим, як вічні боги.
Коментарів ще немає... Будьте першим!