Жаліслива
Ґабріела Містраль
Перекладач: Григорій Латник
Я хочу йти до старого,
що маяк догляда на скелі;
вуста — солоні, як хвиля,
в зіницях — провалля темне.
Коли ще живий, вклонюся
солоному діду чемно.
Кажуть, що той самітник
лише на схід позирає;
та я заступлю безодню —
хай краще на мене гляне.
Вкрила ніч мій шлях і спочинок,
а старий все знає про морок,
про відплив, восьминогів, губок
і про крик, що вбиває розум.
Забризкані сіллю моря
його груди — в них серце щире;
він може гукнути чайку,
він білий — мов сполотнілий,
нерухомий, німий, відсутній,
як життя в цім жевріє тілі?!
Та я піднімусь на вежу
по крутій, небезпечній стежці —
хай старий мені перекаже
все жахливе і все чудесне,
я вином його почастую,
молока подарую глечик…
А він буде слухати море,
що, крім себе, нікого не любить.
Або вкляк у сіль, бездиханний,
і нічого вже не почує.
