У таборі
Тодось Осьмачка
З вікна видніють із-під снігу дахи
і з цегли в сажі виводи,
з їх лине дим, неначе чорні птахи
або мов гуки череди.
В кімнаті душно, і в повітрі висне
накурений тягучий чад,
і хлопці, лежні, голосно навмисне
говорять про масних дівчат.
А я біля розпеченої груби
схиляюся до ніг своїх,
та ще й кажу, шепочучи крізь зуби:
«Коли я вирвуся від них?»
Я дома був, мов раб у Сіракузах,
і Відень був мені не друг,
і тільки давня українська муза
гляділа здалеку мій дух.
Але тепер вже до чиєї хати
її покличу я у кут,
де не чекають дикі меценати
на збольшевичений свій суд?
Бо від розмов і димного наркозу,
як від зміїного жала,
зівʼяв, страждаючи, у мене розум
і глухне в обводі чола,
і я вже й не знаю: чи за скелі
хилити голову вітрам,
чи освіжити думи невеселі
водою з першого відра?
Але, моя царице превелика,
не покидай мене хоч ти
і в деревʼяних навіть черевиках
наважся стежку перейти.
Я жду тебе у лісі, і у місті,
і в селах, де шумлять сади,
з одним бажанням: як завжди, без вісті,
ох, музо рідная, прийди!
Коментарів ще немає... Будьте першим!