Доля

Коло млина калина —там дівчина ходила,ножем зілля копала —своєї неньки питала: «Кого, мати, чарувати?» —«Чаруй, доню, того,що до тебе все ходив,за рученьку все водив, за пальчики все тримав —перстеньчики все здіймав».

Для духу вольного нема межі, ні краю, Куди б сягнуть не смів і де б не пролунав; У хаосі буття, в пітьмі всесвітніх з’яв Не знищується він, не відає одчаю. Він знає тайни душ, зітхання серць в розмаю, Все те він спізнає, що біг віків не знав. Як фенікс із золи, возноситься з канав, Геть […]

Де жили в Тауантінсуйоіндіанці древні,гімни й танці ми принеслив гори ці пустельні. Тут вогні живі палали,завивали кениі співали юні жрицій мудреці священні. І, засліплений сонцями,опустивсь ти, певно,щоб побачить індіанціві стовпи вогненні. Де маїс буяв, пшеницювздрів ти, як знамення,ще й бичків замість вікуньїна луці зеленій. Повертайся в Пачакамак,ти прибув даремно,індіанцю заблуканий,пташе навіжений.

Ой братіку рідненький, Снився мені сон дивненький, А що наше подвір’ячко Чорним шовком пересновано. Чорним шовком пересновано, Калиною перетикано, Калиною перетикано, Сріблом-злотом пересипано. Що ти, сестро молодая, знаєш, Чи ти свого сна не відгадаєш? Чорний шовк — твоя кісонька, Калиночка — твоя красонька. Калинонька — твоя красонька, Срібло-злото — твоя слізонька.

Де не глянь, печальна всюди Наша Білорусь. Янка та Симонка – люди, Птиці – шпак та гусь. Поле – гори та каміння, Чорні валуни. Сіножать – одне коріння, Пні та купини. Хоч працюй несамовито, Ця невдячна рінь З кукілями родить жито, З ріпаком – ячмінь. Тут садочків не видати; Скрізь одноманіть. Лиш берізка біля хати […]

У містечку Богуславку Каньовського пана там гуляла Бондарівна, як пишная пава. У містечку Богуславку сидить дівок купка, межи ними Бондарівна, як сива голубка. Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, обійняв він Бондарівну та й поцілував. «Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, тільки годен пан Каньовський мене роззувати!» Ой шепнули люди добрі […]

Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька. Та заболіло тіло, бурлацькеє біле, ще й головонька. Ніхто не заплаче по білому тілу, по бурлацькому; ні отець, ні мати, ні брат, ні сестриця, ні жона його. А тільки заплаче по білому тілу товариш його. «Прости ж мене, брате, вірний товаришу, може я й умру. Зроби ж […]

Із блакиті піль шляхи розляглись, на боках у них зацвіли гречки… Та рої бджолині ними не гудуть, меду не несуть в пасіки-садки… А шляхами кров огненно димить та вихри прядуть свистом веретен і пнуться, мов гад, багнетами до хмар, мичку, наче сніг, тягнуть із гречок і сучать канат через всі поля, купають його на шляху […]

I. Тяжким хрестом лежать шляхи, Ясні в ночах, вони сліпі вдень: Рамено — з заходу на схід, Рамено — з півночі на південь. І так розіп’ята — віки — Вогонь буття не загасила, Невичерпаний дух який! Яка непереможна сила! Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже й слід, Лиш потурнаки й яничари. […]

Маю надійну долюй долю буремну;перша — наче троянда,друга — мов терня. Втратила я чимало,зберігши ревнодолю свою надійнуй долю буремну; досить іще і крові,і зажури в мене.Яка ж кохана трояндай любляче терня! Ніби двійчастий контурплодів південних,маю надійну долюй долю буремну…