Тиша морська
Вірш «Тиша морська» — це один із найяскравіших і наймальовничніших зразків пейзажної лірики Лесі Українки, написаний у 1890 році. Поезія народилася під враженням від першої поїздки поетеси до Криму (зокрема, до Євпаторії), куди вона вирушила для лікування. Твір увійшов до дебютної збірки авторки «На крилах пісень» (1893) і відкриває відомий цикл «Подорож до моря».
Цей вірш є класичним прикладом мариністичної поезії (твору про море), сповненим світлих, акварельних тонів і спокою. Через образи дзеркального, тихого плеса, золотого сонця та ледь помітного човника Леся Українка майстерно відтворює атмосферу спекотного літнього півдня й абсолютної гармонії природи. Водночас у фіналі твору виникає легкий романтичний рух: лірична героїня зізнається, що не побоялася б навіть шторму, аби лише мати змогу плисти вперед, долаючи життєву негоду. Неймовірна милозвучність і музикальність вірша зробили його перлиною українського неоромантизму.
В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Тиша в морі… ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, –
В’ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця,
А від сходу до заходу,
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри,
Ні підводнії каміння, –
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.
Discussion (0)