Цить, моє серце! — Тодось Осьмачка
Тодось Осьмачка
Десь гори зелені
там море патлате.
Там жінка вродлива
сина вродила.
Соками повний із хмелю землі,
він виріс на горах високих,
мов дуб,
що Дунай заховав між гілля.
Бурі із моря над сином літали,
наче у вирій важкі журавлі;
із крил своїх пера губили вони на луги;
у перлах із дна океану ті пера були.
Він їх збирав на лугах,
як удова колоски на стерні,
та високе чоло прибирав.
А небо глибоке та поле широке
табун соколів
до серця пустили
у груди йому.
Житом засіять хотів він долини
і зорями гори,
мов росяним рястом…
Та в хмарах над миром,
на тімʼї гори до скелі його прикували
люди із чорних печер.
Як бурі надзоряні
чуба закинуть йому на чоло —
ніч наступає;
одкинуть, застогнуть на грудях землі —
жевріє день.
А мати ридає на скелі самотня,
і капа одвічно на камінь із білих грудей
молоко…
Луною йому просявають ліси та садки
коло сіл
у білому цвіті,
в солодкім меду веснянім.
Мати ридає над морем
на кручі;
хмари спивають там сльози,
розносять дощі
од гір та до гір —
на поля та ліси
офіру жіночого горя…
Цить, моє серце, се казка!
1921 р.
Коментарів ще немає... Будьте першим!