Кривда
Тодось Осьмачка
Ви вирвали серце у себе з грудей,
а разом із ним і тривогу,
і десь подали аж на небо руде
з маленької келії Богу.
А я на те місце жоржину приніс,
де серце було в вашім лоні,
та ви волосинкою теплою з кіс
її почепили іконі.
Неначе у Бога немає полів
і всякого зілля і квіток,
що ви віддали без зітхання і слів
моє беззахиснеє літо.
Тому, як завжди у біді, день при дні
і темний обманом сьогодні
прохаю: верніте жоржину мені,
хоч би із прокляттям Господнім.
Щоб серце моє існувало бодай
тим віком, що й квіт під косою,
тоді я піду в чужину на Дунай
і стану вночі над водою,
І там обриватиму квітку, блідий,
і в хвилі пускатиму ранні,
шепочучи: «Смерте, іди вже, іди,
бери мої сили останні».
І щойно найкраща пелюстка впаде
у хвилі чужого Дунаю,
як трісне враз серце моє й пропаде,
замучене горем до краю.
І квіткам похиленим тихо в Дунай,
де горем ніколи не пахло,
найкраща пелюстка шепне про відчай,
у мене розбурханий нагло.
І в той час, коли в Україні й душі
не буде зідхнути за мною,
то вдосвіта квітки заплачуть чужі
росою з кущів над рікою.
Про заздрість на людськеє щастя богів,
немов бессарабців на пшінку,
і про невмирущу, як гомін борів,
над горами вічними жінку,
яка не бажає тримати ту річ,
що бідному серцю на злуку,
її почепивши у сяєво свіч,
зівʼяти від ладану й гуку.
Коментарів ще немає... Будьте першим!