Джини

Поснули Шпилі.
Здрімнули
Жалі.
Мов хворе,
Спить море
Просторе
В імлі.
Що це? — Шепіт
Зусібіч,
Млосний трепет –
Дише піч,
Мов тремтяче
Дух чий плаче,
З пекла наче
Рветься пріч.

Цить! — Забриніло
Так тонко щось…
Це карлик — сміло
То стриб, то ковзь
На ніжці дній
І над голодні
Морські безодні –
Дзвінком зайшовсь.

Гук грімкіше, ближче.
Доли стугонять.
Дзвін заклятий кличе
Поторочей рать?
А чи юрми дикі
То здіймають крики
Раптом безязикі…
Знов, шалені, мчать!
Ой, джини! Пекла подих!
Мов гомонять гроби!
Тікаймо вниз по сходах
Від лютої грізьби!
Ураз ліхтар мій гасне,
І тінь — привиддя жасне –
Стіною як не шасне
До сволока різьби.

Джинів рій несамовитий —
Хто звільнив його з тенет? —
Тиси заходивсь трощити,
Мов пожежа — очерет!
Зграя ця тисячокрила
Небо хмарою окрила,
Наче смертю, ще й вчепила
Збоку блискавки багнет.
Вже рев передових загонів
Над нами! З реготом орда
Відьом, вампірів та драконів
Подвірʼя наше опада.
Потуга їх — о чорні лави! —
Гне крокви, ніби вітер трави,
І двері старовинні ржаві
З завісів мало не скида.

Звірячі зойки! клекіт! плач жахливий!
Пекельне кодло туча принесла
І швиргонула на будинок зливи
Бридкого сімʼя темряви та зла!
Стіна дрижить; от-от із підмурівку
Змете й покотить всю мою домівку,
Як перекотиполе в переднівку,
Вихрища осоружного мітла.
Рятуй, пророче! Як рукою
Розвієш напасть, мовби чар,
Впаду смиренно головою
Я перед твій святий вівтар!

Вогню хай гаспиди вечірні
Не вергають на двері вірні,
Хай шиби внутрішні й надвірні
Не вибʼє тлумище почвар!
Пронеслись! Нечисте військо
Утікає! Як хотів
Чорнокрилий той вихрисько
Дім змести — і не зумів!
Та ще мов бряжчать кайдани,
Ще в дібровах вітрюгани
Гнуть тисячолітні стани
Переляканих дубів.

Подаленіли гуки.
Весь лемент навісний
Перелетів за луки ,—
І спробуй розрізни:
Чи то цвіркун в долині
Розсюркотівся нині,
Чи по даху, по цині,
Лускоче град дрібний?
Серця вже не краю.
Дивно даль гука,
Мов з арабів краю
Лине спів ріжка;
Мерехтить зірниця,
І дитині сниться
Золота жар-птиця
З райського садка.

Уже останній
Пекельний рій
Зникає в хлані,
Дірі земній ,—
Так, обважнілі,
Шепочуть хвилі,
Злетіть безсилі,
Як стих борвій.
Це зітхання,
Ця жура
До світання
Завмира,
Наче срібні
Та жалібні
Слово дрібні
Хто втира.
Мла гине
Нічна…
Все плине,
Мина;
Розтала,
Пропала
Оспала
Мана.