Вдовиця
Тодось Осьмачка
З «Ворона»:
На ранок він мене покине,
коли мої надії відлетять.
Едгар По
Ще сонце у горах за гострі граніти
не встигло вечірній свій блиск віднести,
а вже у бору із повітря на віти
спустили тумани холодні хвости.
Із Альпів, де грізно круки крячуть віщі,
почувся розпукою пройнятий спів,
аж я у казармі на вогкім горищі
до самого серця єством затремтів:
«У мене був муж по-гірському високий,
та ще і мисливець гірський на весь ліс,
але вже немає його аж два роки,
і висить в коморі без пострілу кріс.
А посеред хати два хутра ведмежі
на світ поглядають шклом чорних зіниць,
і ліжко обвішане гроном одежі
з найкращих вовнистих альпійських лисиць.
Та крук на березі із дзьобом кривавим
щоранку гукає до ганку та стін
про те, що із поля воєнної слави
ніколи до гір не повернеться він.
І ось над проваллям стою кожний вечір,
де й ніч пролітає, мов тихая мить,
і гірко риданням здригаються плечі,
аж поки на дерево крук прилетить.
І жду я, і жду я вже іншого мужа
і з рідних околиць, і з дальніх країн,
щоб дати йому так, як серце ще дужа,
тремтіння і ласку гарячих колін.
II
Приходьте ж, звичайні, приходьте й бояни.
І ніжно того, щиросердно кажу,
хто вранці прибуде і буде слухняний —
я в шлюбнеє ліжко сама положу.
А мужа того, що засвітить підкови
в обіднюю пору до мене у двір
і буде покірний мені до розмови,
я в клуню пошлю під одежу із шкір…
Того ж я, що прийде, як випливуть зорі,
і буде під чобіт стелитися мій,
запру ночувати в дубовій коморі,
щоб мав аж до ранку собі супокій.
І всі вони там, хоч до Божого Суду,
нехай кабанами хропуть, мов з-під лав,
та я на подвір’ї самотняя буду
тужити невтішно у білий рукав.
Бо став би навіки аж той за дружину,
хто здер би зухвало мої спідниці
і стиснув за стан, щоб, відкинувши спину,
я в нього зомліла на дужій руці.
А він щоб схилився до вуст, де аж піна
покрила б зубів найсліпучіших ряд…
Щоб навіть незчулася, як і коліна
він взяв би на шкурах убитих звірят…
Ідіте ж, зухвалі, ідіте, стрімучі,
мерщій до вдовиці гірського стрільця,
щоб я не знайшла там на скелях у кручі
себе у обіймах страшного кінця…»
III
І вийшов я в Альпи і там знайшов віллу
з портретом якимсь на порозі без рам
і дику березу безлисту та білу
і в неї ведмежий кожух під гіллям.
Я в кручу схилився і, ніби пелюстку,
з якою навіки розлуку взяв сад,
побачив на гострій відколині хустку…
і з жахом містичним хитнувся назад.
Бо там на глибу неміреннім та млоснім
кипіла вода по камінні у рин
і в бризках котила повалені сосни
з гранітних далеких гірських височин.
І я повертався, мов люди живі ще
із смертного бою без дум і без мук,
аж бачу, що, сівши на вогке горище,
мене зустрічає і крякає крук…
О так… це той самий, бо з дзьобом червоним,
він крякав і жінці прийдешнє її.
І хто він такий тут в облуді ворони
обплітує ночі і ранки мої?
Чи він, може, чинник недолі найвищий,
що стежить за мною на кожнім сліду
і кожну мету ще у зародку нищить,
як тільки я серце до неї зведу…
І хоче, аби обернулися в дибу
і тиша, і муз чарівні голоси?..
Та ворон зірвався в повітря, мов вибух,
і швидко полинув в альпійські ліси.
А я залишився з порожнім горищем
пропащої стрічі, пропащих надій,
що будуть душі і тоді золоті ще,
коли вже і дух тут знеможеться мій.
Коментарів ще немає... Будьте першим!