“Майн лібер”
Тодось Осьмачка
Ніхто ні хусточкою не махав,
і не казав ніхто «прощай»,
коли мій поїзд від лісів і трав
мене відвозив у гранітний край.
А згарища і вдень, і в тьмущу тем
в нещаснім, змученім краю
диявольським світили ліхтарем
в байдужість чорну мою.
І люди, вбрані в попіл та у пил,
були і пропадали знов
серед руїн та вивернутих брил
колишніх станцій і церков.
Але і щастя вічне та сліпе,
гірке, як жовч, на чужині…
Тоді ввійшла з валізкою в купе
красуня й сіла при мені.
Ніколи ще ні великодній дзвін,
ні свічки осяйні в церквах,
ні біль приємний змучених колін
перед святими в рушниках
так серць не хвилювали на землі,
як шепіт незнайомих слів,
схопившися в чужинки крізь жалі,
в моїм чутті прогомонів:
“Майн лібер”. І ракета, і алярм
до вікон кинули без віт
вербу, і дім без двох дверей і рам,
і порваний на ньому дріт.
Не був тоді я відданий богам,
коли почуло серце це
але чому, чужинко, дорога,
я відвернув тоді лице?
Чи не того злякався, що якби
я повернувся відсіля,
то теж крізь попіл, брили та гроби
промовила б моя земля:
“Майн лібер”, мій блукачу дорогий,
до мене ти приїхав знов”, —
то, мабуть, я, охлялий, без снаги,
себе прокляв би і любов?
Бо, Боже мій, «майн лібер» ось тепер
через Німеччину веде
мене з країни горя «есесер»
чужим, не бажаним ніде.
Неначе я до спільника прибіг,
який мотузку дав свою,
аби я вчора зашморгнутись міг
десь на осичині в гаю,
І котрий, вгледівши сьогодні з гір
мене таким, як і завжди,
не допускає навіть і надвір,
щоб хоч напитися води.
Коментарів ще немає... Будьте першим!