На зрубаній акації
Тодось Осьмачка
Як друга вірного, тебе я покликаю,
Але не чуть луни з-за гір;
Лише зозулі, як у дзвін тугий, зітхають
Та, мов залізом, стогне бір…
Далекий бір на березі в добу гарячу,
Де Дніпр у степ, як лом, гримить;
На зрубаній акації я ледь не плачу,
Бо в даль далеку зве блакить…
Такі-то в тебе коси чулі й переплетені,
Як це полегле листя тут,
Але під ними не кольки, а думи теплі,
Мов зерно в колосі, живуть…
Та, ніби блискавка вечірнє небо оре,
Давно на пальці бачу кров
І почуваю на душі пекуче горе,
Що, може, й мрію проколов…
Бо ген про тебе й сонце у густій блакиті
Дзвенить-гуде красі земній,
Неначе над садком, що зеленіє в житі,
Важкий, бджолиний, круглий рій!
І ти, хоч самітна, у далечінь ваблючу
Десь віднесла комусь любов,
Акацію мені покинувши колючу
І на руці від неї кров;
Але іду туди, де місто, ліс, і віти,
І сповнений тобою світ,
Аби до каменю упасти й прикипіти
І твій поцілувати слід…
І підвестися, і нести високим бором
У серці пах дівочих кіс,
І на устах від поцілунку сірий порох,
І краплю безнадійних сліз…
Нести і слухати з важких лугів зозулі
Останній раз, останній раз,
Щоб потім не почути у душі знебулій
Коханням приспаних образ!
Коментарів ще немає... Будьте першим!