В’язень

I

Ще моя рука ма сили
та жестом відганяти зна;
на каміння брили
капле зі скель рідина.

Я чую лиш стук цей один,
і б’є серце в ритм
разом із ходом краплин,
разом гниє з ним.

Капали б може скоріш,
коли б звір вийшов дверми.
Може, там де є ясніш –
але що знаєм ми?

II

Подумай: небом, вітром тут що є,
повітрям уст твоїх і світлом зору,
те скам’яніло б по малу цю гору,
твої де руки й серце де твоє.

І що ти звеш тут: завтра ранком же
і: ще пізніш, за рік чи: за дві хвилі –
змінилось би на рану повну гнилі,
що ятриться й більш не свінуло б вже.

Це, що було, збожеволіло б та
крутилось би тобі кругом; уста,
що сміх чужий їм, в реготі прожогом.
І сторожем це, що бувало Богом,
і пхав би в кожну дірку чи прорив
огидний, злісний звір. Та ти б ще жив.