Містерія

(Равенна. Входить згорблений Данте
в огорожу церкви. Осінь.)

Данте
Тут часто чую голос Беатріче
колишній, молодий. Таємні речі
у душу словом неясним шепоче.
Італії майбутнєє пророчить…
Мене ж тривожить те, що відлетіло,
неначе листя з гілки помертвіле…
Оте, що загубило дні, мов кола,
та й розкотило вітром їх навіки
в чужі країни, за чужії ріки…
І не найти мені уже ніколи
в долині рідній сокола прудкого,
ані на горах сніжаних орла —
догнати в світі молоді літа
та їх колеса повернуть ізнов
на ті шляхи, що вже давно, давно
у темну землю завалились глухо,
немов під лід мандрівник в завірюху.
Над бідною моєю головою
проходить старість з білою зимою —
свистять сніги і сіються на волос,
людей заносять, мов забутий колос…
У всі гірські холодні верховини,
що їх мої повіки зупинили,
бо сперлися на них, мов на колони,
на котрих небо ріднеє холоне, —
і вони уже незримі на землі:
засипані снігами давніх літ.
Лиш ти, стражденна голово сіда,
знялась у піднебесні холода,
де ще ніяка птиця не літала
і сліду від пера ще не лишала…
Невже любовʼю вік налитий вщерть
до тебе, бідная Італіє моя,
виводить на самотність і на смерть,
де костяні гудуть пусті поля?
Я чую в грудях крижанії очі,
що серце ловлять на свої вогні,
воно ж тремтить і примерзать не хоче
до ребер вигнутих, мов луки камʼяні…
Але нехай!…
Моє бажання мрію заворожить
на всі віки сіяти із чола,
що ніби піраміда шпиль возносить
серед пустельного горілого зела.
І зморшки схиляться з мого обличчя
через моря на всі кінці землі
і людську думу із долин покличуть,
немов глибокі ріки кораблі…
І буде дума вічно простувати
до мрії, що мені життя дала…
Та мрія єсть моя розпʼята мати,
моя Італія, обʼєднана земля!..

Голос
Вигнанче сивий…

Данте
Не тривож, не тривож ти мене,
твої звуки, як бризки, летять
од вітрами обпалених скель,
де минуле шуміло колись…
Не тривож, не тривож ти мене,
бо я чую, як спить немовля
на колінах прийдешнього дня…
бо я хочу почуть його глас,
як воно кулачками зі сну
свої очі почне протирать…
Не тривож, не тривож ти мене,
бо тебе я навіки люблю
і ти можеш той глас заглушить…

Голос
Чути майбутнє тобі за віками
нелегко отут, на землі,
я ж його гріла оцими руками
на східній великій зорі;
папа і цісар, вельможний барон
не оборонять єдиний закон.

Слухай же добре моєї ти мови:
У римському місті вночі —
в ямі прощався посічений, голий
з товарищем раб, плачучи.
Місто те мало аж троє воріт,
стіни високі, заковані в мідь.

Він умирав, засвітивши словами
легенду минулих часів:
«В лісі за городом дивнії чари
держать темну силу у сні:
лева, що спить у хащах із предвік,
сонну сову, що кричить у дуплі.

З гніздами птахи між гривою в звіра,
неначе в гаю, розвелися…
Все ж як сова полетить в небо сіре,
а гнізда лев струсить, як лист, —
горе тоді буде кривді од їх:
питиме поле розливи крові.

Хто ж буде мудрий уміть розбудити
страхіття, що спить у лісах?..»
«Я розбудю!» — вигук вибухнув дикий,
аж глину сипнула стіна…
Корчився раб там на листі гнилім,
другий сховався за містом у млі.

Довго по лісі блукав в самотині,
і ліс йому чари віддав:
Сову побачив, що стогне в долині,
з свого, як із ями, дупла.
Швидко туди він тремтячий іде,
і руку у чорне дупло він кладе.

Тягне сову відтіля превелику,
що в мосі була і піску,
кида у гору — летить вона з криком,
на браму сідає міську…
Жахом душа у людей пойнялась,
тільки почули совиний вони глас.

Радісно раб загукав і луною
збудив зі сну лева в лісах…
Лев стрепенув, закрутив головою,
гриву пустив по вітрах.
З ревом прискочив до другої брами —
люди тікали і падали там.

Звір на воротях застиг, наче камінь,
одгонив сполоханий люд,
варту держала й сова, мов віками
сиділа й кричала біду.
Два вартові ці, як душі лісів,
вийшли із тьми і сполохали світ.

Вулиці всі, наче чорні потоки,
кипіли до третіх воріт…
Гам уже раб із мечем на два боки
стояв, розділяв той нарід.
Лев же у судную сурму рикав,
вила сова, ніби місяць конав.

Тріски соснові і пірʼя пташине
несе так весною вода,
як людські душі на хвилях незримих
виносив із города жах.
Коні давили безумних людей,
неньки топтали, як землю, дітей.

Клали рабові маєтки і статки
заможні й вельможні до ніг:
плату давали, аби умирати
пустив у полотна полів.
Вільно ж убогі одходили в ліс
ждати із міста на новую вість.

З натовпу й дівчина вийшла до брами,
де грізний невольник з мечем…
Статків вона не несла, бо не мала,
окрім своїх дивних очей.
З люду убогого теж не була —
руки свої, мов лілея, несла.

«Дівчино, ти не даєш анітрохи
ні злота, ні добрих перснів —
міг би взяти, роздати убогим,
що з міста ідуть до лісів…
Отже, назад повертай умирать!»
— крикнув
і меч свій почав піднімать.

Дівчина мовчки вернулась у город…
а раб коло брами з мечем
дуків грабує, вивершує гори
і злотних і срібних речей.
Серце ж його таємно болить:
хоче побачить її хоч на мить.

Роки спадають, як листя пожовкле…
На меч обіперся, стоїть
сивий, мов іній, самотній невольник
і в землю вгруза, ніби мідь;
город великий давно вже спустів,
лев і сова лиш кричать із-під стін.

Дівчину він все чекає із міста
і, отже, не діжде ніяк;
бідні чекають від нього на звістку
та й сиплються в землю, як мак…
Дівчина та — Беатріче була;
ти її любиш, і він умира.

Тільки рабові цьому обʼєднати
судилось країну твою:
човна її від заток скерувати
у море — вселюдську сімʼю.
Панство загине — не дійде туди,
жити там будуть колишні раби.

Треба, аби ти лиш думи невтомні
і серця великого кров,
муки таємні і ночі безсонні
щиро, на віков відав:
жде — камʼяніє він там коло брам.

Знай же і те, що без мене ти нині,
мов цвіт від коси, упадеш,
раб же зі мною дасть вольність країні…
ти лавром тоді процвітеш
в неї на гордім високім чолі,
як вона піде з рабом по землі.

Данте
Моє життя уже на обрій
схилило сонце, як на серп,
і на нічній стіні червоній
востаннє кольором цвіте.
Тепер хвилина пробування
на цій планеті-сироті
десятки років існування
в щасливій стоїть боротьбі —
і тіло бідне тоскно просить
хвилину лишню ще тепла,
аби відчути й камінь гострий,
як серця рідного нема.
Та ти, мій духу, знов руйнуєш
не тільки спокій, а й життя,
і до безодень ти простуєш
без вороття, без вороття…

Іди ж, іди, моє страждання,
майбутнє світло, в рідний край,
бо все тепер тобі віддав я,
всьому тепер кажу — прощай.
Ти, Беатріче, йди з рабами,
сплітай для них свої вінки,
а Данте піде над віками
світити вам нові зірки.

(Данте спирається на огорожу в смертельній утомі.)