Данте
Тодось Осьмачка
Свою любов, голубку швидкокрилу,
давно я випустив на білий світ,
аби вона будила сонце в морі,
воркуючи імʼя лиш Беатріче.
І сонце йшло, вело зелені ріки
на поводі блакитнім за собою;
шули скітом у міцну браму:
Беатріче!
Сади моя голубка пролітала,
коли вони тривожно процвітали…
З садів моя голубка вилітала —
летіла низько, важко над землею,
бо квітування всі сади вронили
на крила ніжні, крила невеликі.
Упала сивою моя голубка
з ваги тієї в чужину далеку;
на вітер розкриває крила
і рюшить дзьобом чорним від гарячки:
Беатріче!
І вітер знявся в небеса понурі;
із дерева нічного золотого
в безодню тиху листя обірвав;
воно на землю кожну ніч злітає,
аж міддю жовтою, летючи, прокипа
та й засипа мою любов єдину
і слово найдорожче, найсвятіше:
Беатріче!
Нехай же доля засипає скарб мій —
найпершая травинка, що на гробі
весною проросте, — найпершим дзвоном
прокаже радісно назустріч ранку:
Беатріче!
Із гробу вилетить тоді голубка
і віки пролине із тим словом вічним,
як древній птах із квіткою маслини,
та звістку кине людові живому,
що серце Дантове все ним же повне
до Страшного Суду єдиним словом:
Беатріче!
Але Італія, що очі власні
закрила копитом ворожих коней,
немов повіками з товстої міді,
а давню мудрість, горду і вельможну,
держать у щелепах своїх побитих
і на зубах сусіднього собаки
криваво із подвірʼя показала, —
Італія ще слова не мовляла:
Беатріче!
Якби оганьблений її народ
заграв у судні сурми понад Тібром…
і викинув списи із чорних замків,
як перший півень проспіва;
і щоб списи гули залізною стіною
кругом Італії, мов бір альпійський,
як другий півень проспіва;
якби з чужинцями і рідне панство
за стінами із вітром голосило,
як чистий ранок сонцем прошумить, —
тоді б Італія сказала слово:
Беатріче!
І в цьому слові упізнала б
себе моя прекрасная країна
і муками тяжкими не вражала б
свого поета, гордого вигнанця,
Італія моя!
Коментарів ще немає... Будьте першим!