Вічне
Маланюк Євген Филимонович
I.
Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті її очі впивають
Степовий необмежений день,
Що зростає у небо, у вічність…
Плине вітер крізь села, сади,
Золоті її очі й ритмічні
Сині хвилі річної води.
II.
Як забути? Яка ж гадюка
З серця вижерти спогад могла б:
Зір — пекучий, як мука й розлука,
Мову — мед тих пахучих силаб.
В прибережне нагріте каміння
Б’ється з плюскотом зимна вода,
Незабутньо-співуча і синя,
Несмертельна й повік молода.
І на тлі її — тіло дівоче,
Заціловане сонцем… Верни!
Поверни золоті її очі,
Сині хвилі і вітер весни.
III.
А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла буря пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу,
Мов полум’я блакитне, лине спів.
То вже вертаєшся з Синюхи. Плине
Знайомий голос. Плине і пече…
Повік, повік не згасне й не загине
Той сніг вишень, те золото очей.
21 лютого 1934
Коментарів ще немає... Будьте першим!