Митець
Тодось Осьмачка
На її добру славу впала тінь.
З розмови
Як повідь води весною, спливаючи з лугів,
лишає на кожній
травинці крапелинку від своєї стихії,
так само і ніч, відійшовши
вранці від нас, залишає біля кожної речі,
рослини, тварини і людини,
й шматочок від себе, що зветься тінню.
І коли ти це побачив і збагнув,
то ти митець.
І коли ти спостережеш маленьку дівчинку,
що сидить на городі
і стирає маленькою ручкою на землі
від колосочка тінь… а потім
бачиш, як вона починає здивовано помічати,
що кожна травинка,
і кожний листочок, і кожна річ
навколо себе має тінь, яку ніяк
не можна стерти ручкою, — то ти митець.
І коли ти, споважнівши, слідкуєш,
як ця дитина, мнучи однією ручкою
спідничку на животику, а другою
показує матері на тінь і просить,
аби ненька стерла її…
і чуєш, як мати каже:
«Це — тінь, а тінь
ніхто не сміє стерти», і чуєш,
як дитина відповідає, питаючись:
«Хіба це не бруд?» А мати їй: «Дитино,
бруд можна стерти, а тінь — ніколи…»
Таким чином, коли все це ти чуєш, і бачиш,
і догадуєшся, що всі наші
життєві вчинки не що інше як трава,
речі і колоски, і розумієш,
що зло — стихія,
темніша від доріг осінньої ночі,
а досвідчене серце —
світло, ясніше від місяця й сонця,
бо осяває не тільки верх речей,
а й середину їх,
і без нього ми не можемо обійтися
до останнього
нашого свідомого дня, — то ти великий митець!
І через те все, що ти тільки намалюєш,
загляне в душу нам, немов
дитина, а душа наша йому відповість,
як мати…
І ми розуміємо, що намальована тобою картина
і ми — суть одна велика правда!
Коментарів ще немає... Будьте першим!