Елегія
Тодось Осьмачка
Я знов ходжу з уявою важкою,
затримуючи думам хід,
яка обкинута кругом косою,
немов Чумацьким Шляхом світ.
Я знов люблю царівну русокосу,
яку стрічають квітки та трава,
вона ж, поцілувавши тільки розу,
ховається за дерева
і не турбується, чи крик зозулі
долине до її двора,
чи хтось там похитнувся, мов від кулі,
від дівчини ще школяра.
А я ж, було, не раз в страшнім «підвалі»
самодержавної Москви
з тюремщиком змагання вів зухвалі
під крик північної сови.
І потім знов схилився в тупість муки
і смерті ждав із року в рік,
але бліді свої ніколи руки
сльозою розпачу не пік.
Чого ж тепер її я щонеділі
шукаю в храмі хоч на мить
і грубі дві коси на свитці білій,
з яких гойдається блакить?
Чого з холодної стіни гарячу
творю у церкві я грудьми
і не знаходжу там її і плачу
за ставниками й за людьми.
І потім, серцю не сказавши: вижди,
із церкви першим я іду,
прекрасно знаючи, що цілий тиждень
її ніде вже не найду?
Врятуй мене, мій Боже, від такого
шаленого чуття плачів
і не лишай мене ніколи під порогом
чужого серця на ключі.
Бо ти з Ордані виніс розкіш людям
з любов’ю на святі піски,
моїм же з цього залишивши грудям
єдину кригу з вод ріки…
Га, врешті, ти зі мною дій, що хочеш —
мій дух тебе не заклене,
бо все дарма: мізерне і уроче —
лише молю, не муч мене!
Коментарів ще немає... Будьте першим!