Хустка
Тодось Осьмачка
Із самого вершечка гір
кудлаті позвисали мряки,
що навіть прапор прапоганський
не поворушить гілляки.
А я похилений своїм
єдиним, як і смерть, відчаєм —
туди, туди, де з цегли дім
до сонця вікна повертає.
Гуде… де й ваше у яру
темніє чародійством каста…
І обнімаю вже стару
смереку, щоб на дно не впасти.
І горе шепоче своє,
занесене у пущу міста:
що серце звістку подає
до серця на далеку відстань.
І жду крізь тугу та жалі
у найщасливішу годину
в вікні на почорнілим тлі
побачити ясну хустину.
Але під дахом чорне тло
заглиблює в стіну згустки,
немов роздавлене каґло
недобудованої пустки,
з якої сови та сичі
давно полинули ярами,
і тільки сажа уночі
ворушиться суха вітрами…
Бо віддали ви Богу все:
і серце, веснами зелене,
і вже і грім не донесе
і найсвятішого від мене…
І не побачу хустки з гір
і ніякісінького знаку,
хоч би і обернувся зір
у мене в непорушну мряку.
Коментарів ще немає... Будьте першим!