Сонет

Коли німіють людські живі душі,
тоді і роси кам’яніють на землі,
а очі в молоді, немов од суші,
мертвіють, облітають навесні.

Того, душе, на світляних розгонах,
свої прозорі вікна розтворяй
і випускай слова на землю чорну,
де клекотять, мов казани, моря,

щоб голосно садами зворушили
на дальніх берегах твої слова
і сонце галасом живим зустріли
удосвіта на тисячі човнах,–

щоб роси бризнули, та тільки не камінні,
на ниву радощів, і праці, і терпіння!