Це той крик, що живе Білорусь!
Янка Купала
Чи то виють вовки, чи вітрища ячать,
Чи лящать солов’ї на розраду комусь —
Тут я бачу свій край, річку, бір, сіножать,
Свою землю святу Білорусь.
Кам’яниста вона і тверда, мов кора,
Що посію, росте горобцю до колін.
А люблю ж я її, жаль хатини й двора,
В світі кращих немає хатин!
Там господа моя, де блакитніє став,
Очі вікон блищать з-під солом’яних стріх;
Хоч убога, та я тут бервена в’язав,
Я тут землю рівняв під поріг.
Під соломою все – хата, стайня і тік —
Вболіваю за них, їм я ревно служу;
Це – мій сон молодий, мій спрацьований вік,
їх я в серці, як віру, ношу.
Хата свідком була, як прийшов я на світ,
Як шукав по книжках нерозгаданих див,
Як при скіпці казки нам розказував дід,
Що до пана в зарібки ходив.
На току я складав злотне збіжжя й сіна,
Там я Зосі сказав, що навіки люблю…
Там збирав обмолот – повні міхи зерна,
Там я лазню сьогодні топлю.
Тут зазнав я біди, вмерла Зося моя,
А сини – по світах, наче ті журавлі…
Та до всього я звик, де зростала сім’я,
Тут приріс я, мов корч, до землі!
Тут говорять з тобою всі речі навкруг:
І столітні дуби, і берізка крива,
Журавель і сніги в час холодних шаруг,
А весною – зелена трава.
А дзвіночок-ручай, а зарошений сад!
Тут і серце віддай, тут і душу віддай!..
Сам садок я садив двадцять років назад,
А тепер він великий, мов гай.
Знаю в тому садку всі дерева й кущі,
Знаю, скільки він зродить і яблук, і слив;
Там я Зоею кохав при зірниці вночі,
Там багато всього переснив.
А як сонце зійде повесні, – то краса,
Боже мій, подивись, захлинається дух,
Наповняється сад, і цвітуть небеса
Щебетанням пташинок-співух.
Тут зозуля кує, скільки літ проживу;
Там лящить соловій, шпак ховається в тінь;
Цвірінчать горобці і клюють кропиву,
А від сонця лягає теплінь…
Глянь, мій брате, навкруг, на те поле й на луг,
Де по росах тяжких перейшли трударі,
Де свистала коса, де подзвонював плуг,
Працював од зорі до зорі.
Там на ниві вузькій – зеленіє овес,
Ближче – бульба, а там – перехрестя доріг,
А там далі – жита, жовтизна до небес,
А там голий, як бубон, обліг.
За вівсами стоїть головастий льонок,
Наче впала згори піднебесна блакить.
Там вусатий ячмінь, а там срібний струмок,
Там лоза і шувар шелестить.
ІДо й казати, краса! Та чому я тужу?
Чом на серці моїм так багато жалю?
Тут і люди… про них я пізніше скажу…
Долі їхньої я не люблю!
Але як не любити свою сіножать,
Пісню рідних батьків, сивобрових матусь,
Свою хату, свій сад і вітри, що кричать, —
Таж то зойк, таж то крик, що живе Білорусь!
//– * * * –//
Могутні душі бачив я: їм буря-вогнетвориця
Всміхалася, співаючи,
Щоб вийшли та боролися;
Боролися з неправдою,
Боролися з оковами,
З кайданами пекельними,
Що з кістяків наковані.
І вийшли люди битися
З неправдою кривавою,
Та всі в бою загинули,
Назавжди вкриті славою.
І хочеться заплакати
Над жертвами-офірами,
Над краєм покатованим,
Побитим, споневіреним.
І хочеться заплакати,
Поскаржитись, – де правда є,
Що так земелька-матінка
З ніг від недолі падає.
1905–1907
Коментарів ще немає... Будьте першим!