Дезертир
Тодось Осьмачка
Не дай, Боже, в чужім краю
згинуть у неволі…
Т. Шевченко
Гей, на північній чорній чужині
Зима снігами землю покриває,
Гнуться вітами ліси до рік
Від ваги великої снігів,
Що на сосни та дуби лягає…
Сніги летять і порошать
Все по рязанському шляху,
Поміж ровами путь пушать:
Ото Діброві-козаку
На далеку Україну,
На Славутицю ріку.
А бір шумить, вирує бір,
Тріщать гілляки і верхи…
Утікши з армії рабів,
Діброва розгубив шляхи.
Вже третій день схилився в глід
На березі ріки Оки.
В онучах ноги без чобіт,
І лізуть лікті у дірки.
А бір шумить, вирує бір,
З морозу лускає ріка…
Іде снігами сірий звір
І сумно виє по балках.
Кінець Діброва бачить свій
І вовкові казати став:
«І ти шукаєш, брате мій,
У полі смерті без хреста!..
І я не бачитиму днів,
Що колосками б’ють у степ,
Не наберу води з морів
У спеку бризнути на серп;
Мій односелець написав,
Що все село вже — дим і прах;
Я ніч вітрами загнуздав
І мчав із муштри до Дніпра.
Шляхи ж московські та низи
Мені поплутали стежки…
Умру — то ти мене згризи,
Та не лиши мої кістки.
На щелепи візьми їх, ти
Та й волочи їх — не в траву,
А на Славутицю пусти:
Я тихо в вічність попливу…»
І вовк завив; повіяв жах
На людську мову на таку…
Стояло сонце на лісах
І било світлом на Оку.
А бір шумів, ламався бір,
Гули гілляки і сніги,
Людина ж мовила в простір
Уже з останньої снаги :
«Гей, будь голубкою з-за хмар
Ти, Україно на ріллі,
Що котить кров свою, мов жар,
Із серця по важкім крилі,
За голуб’ят, що десь роти
Ворушать в клуні між кроков,
Аж доки заворкуєш ти
Про чисте зерно та любов…
І будь орлицею в лісах,
Неначе марища замчищ,
Що до гнізда несе крізь жах
Орлятам їжу з бойовищ…
І нам лисицею ти будь,
Що пробіга за ніч краї
І роси струшує на путь,
Сліди стираючи свої;
А вранці до щенят гребе
В глибоку нору, під дупло,
І ссати віддає себе,
І кров добуту, і тепло…»
Голодний звір не вив тепер,
Бо впало сонце на ріку…
І козакові розідер
Хижак шинелю нетривку.
І аж до ночі ребра гриз,
Ламаючи в зубах громи,
А вітер в степ із ліса вис,
Мов прапори над трунами.
Впівночі ж вовк, як вогнеліт,
З кістками до Дніпра летів,
Зриваючи холодний піт
І тумани страшних снігів.
А вітер плакав на слідах,
Що зорі й сонце світять нам
Лише на рідних берегах,
Про що відомо і вовкам…
Коментарів ще немає... Будьте першим!