Шкура
Тодось Осьмачка
Із хатини тії, що в гаю
Свої двері в порігу валила,
Гуди юність приніс я свою,
Де з «тубкому», неначе на вилах,
Висне шкура мужицька в крові,
Червоніючи світлом різниці,
Аби гавкали пси у рові
І лящали із поля лисиці…
Серед вулиць стрімких, мов граби,
Пробігають в панчохах дівчата:
Білі ноги, а не голуби,
Вилітають з-під них на Хрещатик…
Білі, білі та чисті ступи,
Мов лілеї, що випили воду,
Де скупалися вранці степи,
Як зоря відлітала від сходу.
Хто ж тоді почепив угорі,
На дрючках, з батька репану шкуру
І мовляє, що то прапори,
Так розмаяла воля з-під муру.
Душогубця не бачить мій зір,
Тільки знаю: в юрбі він вирує,
Знаю — там приховався той звір,
Бо для кого ж то шкура парує?
Ох, дитинство моє від степів,
Із мужицької вилите миски!
Я вже знаю, чого і синів
Українці не люблять з колиски;
І вже знаю, чому я не мав
І любові й приязні від неньки,
І чому мені місяць сіяв
На батіг, коли був я маленький…
Нині знаю, чому з городів
Мене гонять, мов пса, за пороги,
І чому з бунтівництвом рабів
Дикі очі я нурю під ноги.
Нині знаю: мужицький мій рід
Будить настрій в знайомого п’яний
Тією люттю, що в мене з орбіт
Вибухає, мов з кілець вулкани!..
Що нагадують все, як степи,
Вітром виють від гір до «губкому»
І ту шкуру у простір сліпий
Хилитають, мов здерту бикову!..
Коментарів ще немає... Будьте першим!