Спокій
Тодось Осьмачка
I
І не шукав я взагалі
Ні щастя, ні добра, ні зла,
А тільки в тихому селі
Собі й поезії — тепла,
І серед хати у барліг
Знайшов зарите порося,
І стіл без двох передніх ніг,
Підпертий до стіни кіссям;
І на лежанці щось казав
Господар думці навздогін,
У замурований казан
Спустивши ноги до колін;
І на печі над сухарем
Чадний гасник поволі тух,
І в мене горе вже старе
Уважнішало, ніби друг.
II
«Ви не дивітеся, що гас
Мій догоряє на печі,
І сніг світитиме до нас
Знадвору в вікна уночі;
А гляньте ось на кисть мою
Як ребра викинула кить вряд:
ЇЇ пробив би у бою,
Якби поцілив був снаряд…
І віршики у бліндажі
І я замислено складав
І вже ж від щирої душі
Так Господа критикував,
Аж капітан од сміху мер,
Мовляючи: «Не погублю,
Бо я російський офіцер,
Шевченка вашого люблю…»
III
І заревло із жил моїх
Чуття жорстоке, ніби звір,
І знов мене турнуло в сніг,
Ще холодніший за Сибір…
Та не шукати у людей
Ні щастя, ні добра, ні зла,
Бо серце змучене тепла
На землі уже ніде…
Бо люди всі на двох ногах,
Як і підпертий стіл без ніг,
Мені покажуть у хатах
І не кіссям через поріг.
Туди, де крізь вікно тини
Нагрілися від каганця,
У тих, що регіт старшини
За правду мають до кінця!..
Коментарів ще немає... Будьте першим!