Присвята
Тодось Осьмачка
Коли я їхав у простір,
що сніг гойдав, мов піну,
гадаю, що не побачу гір
а вас… а вас зустріну.
Гадав, що око, мов с гріла
із луків непокірних,
не досягне в гнізді орла
серед лісів нагірних,
а ваше серце упаде
і розворушить нути:
що вас, що вас, а не людей,
шукав поет забутий…
Коли, блукаючи, мов тінь
або вигнанець бідний,
в холодних сінях біля стін
я прилипав, безрідний,
і в двері стукав і горів,
щоб на ніч упустили, —
мені здавалося, що грім
ламав підземні сили:
мені здавалося, що я
до вашого б’ю серця,
і під ногами вся земля,
мов ниточка, ввірветься…
Коли я місто пробігав,
голодний, до читальні,
а тлум услід мені гукав
слова сакраментальні
і панночка струнка й легка
назустріч виринала —
то десь душа моя в віках
серед пустель ридала…
І, Музо, світе мій живий,
де ніде душ нагріти,
мені здається, що вже ви
і люди всі «бандити»!
Та все ж, мов крик із небуття,
що в світ несе людина,
ці відгуки мого життя
лиш вам, лиш вам. Єдина,
присвячую, прошу й молю:
прийміть на теплі руки
ви книгу скорбную мою,
народжену із муки!..
Коментарів ще немає... Будьте першим!