Дорогому…
Тодось Осьмачка
Коли горбом над книгами товстими
Мудрець літами закляка
І раптом голову свою над ними
Підніме й бачить із вікна,
Що сонце над краями неба плине
За гори пишно одпочить
І за сади осінні жовтоглинні,
Де ломиться, мов крига, лист,
Перед очима в його встати
Почне минуле з небуття,
І в холоді віків йому купати
Трудами втомлене чуття…
Купати так, щоб полетіли бризки
На сонячний вечірній світ
І заясніли, мов ракетні іскри,
Над попелом прожитих літ!..
Невже тоді спокійна мудрість сива
З гнізда мʼякого не злетить
І з безумством молодим, щасливим
Раптово серце не вболить?
І мудрості не хочу я в ці роки,
Що псом прибитим шкандба
І деяким поетам лиже боки,
Мов кістку, кинуту з вікна…
І мудрості не хочу, що снігами
Яснить на зламах вічних гір,
Бо людські мрії там попримерзали,
Коли зринали із віків!..
Благословенне єсть безумство-хаос,
Що над сонцями клекотить,
Аби одвічно землі народжались
І над безоднями пливли…
Благословенне єсть безумство-хаос,
Що кличе вʼязнів із-за грат —
На барикадах радісно, відважно
За подих вільності вмирать…
Благословенне єсть безумство-хаос,
Що дасть нам солодко ридать,
Коли до нас літа впадуть снігами
І пережитим завихрять!
* * *
Не можу пригадать, кого я ждав
На вулиці старого міста;
З безодні висла гілка світова
На захід, мов крижина чиста.
Гойдав поволі вітер степовий
Із неї сонце вечорове…
Зівʼяла мідь горіла од стіни
Високої сумної школи.
Душа боліла в мене і цвіла
Сухими пелюстками думи:
Що сонце пада з вічного зела
За море, у вечірні шуми,
А ранком з гілки свіже нависа
Ізнов на землю та на ріки…
Й моя колись одірветься душа,
Але одірветься навіки.
Авта летіли з вулиць вдалину
І на людей куріли димом…
Невже на віки вічні, як умру,
Свою свідомість я покину?..
Загув баском над вухом чорний жук
І вдарився на шиї в комір,
Його звалив я на широкий брук,
А він поліз у сірий гомін!
Свiю свідомість він маленьку ніс,
Не знаючи нічого за колеса,
Ні за вогні, що вирвані з коліс
Сухим, як скло, камінним плесом.
Коли на рейку гостру виліз жук,
Набігло чавунове коло…
Я чув під проводом трамвайний гук,
Чи чув же крики хто жукові?..
О будь ти прокляте, моє життя,
Свідомість бідної тварини!
Адже ж була ти в чорного жука,
Що пропадом на рейці згинув?..
О будь ти прокляте, життя моє,
Бо як свого діждуся кола
Не вчує сонце, що нам світ дає,
Мойого розпачу ніколи!..
1927
Коментарів ще немає... Будьте першим!