Голота

Моя голото, моя доле!
Чого на тебе завше грім,
Чого не квітне тобі поле
Із теплих водами дощів?..
Встаєш до сонця завше рано:
Береш коняку в поле й рало,
Готуєш землю на посів
І не ззіси з конем як слід…
Збиваєш нігті об могили
І заливаєш кров’ю степ;
З политої землі росте
Тобі і хліба й квіток сила;
А у жнива схиляєш ти
З тремтінням працю на серпи…

Збереш, везеш — лущать дороги,
Снопами села засува,
І сонце котиться під ноги
У зерні степом до села…
Приходить осінь по болоті,
Задрипана у темній сльоті,
Та заглядає через тин:
Як ти живеш проти зими.
І бачить: скрізь смердить нуждою,
Туман аж хлюпа у дворі,
Лежить собака на гної…
А в хаті коло світла з лою
Сім’я вечеря за столом
З одної миски вся гуртом.

У мисці борщ пісний холодний
Жадібно діти дістають,
Із ложок, звісно, як голодні,
На дране пузо собі ллють;
А мати жовта, як із воску,
Сидить на лаві та із соски
Годує сина на руках,
Що глипа в гнотті, в ганчірках.
А батько он соснову ложку
Од себе мовчки одіклав,
Під мокру свиту спати впав
На піл самий із голих дощок.
Чого ж не вкриється старий
Чим-небудь іншим та сухим?

Нема нічого там у хаті:
Звисає жердка у кутку,
І з неї висить одна плахта
І на кінці старий картуз;
В печі якась нора порожня;
Із неї горщик, як нарошне,
Скотивсь по припічку на край;
А кіт заліз туди й давай
Помалу гризти суху кашу,
Що пригоріла десь на дні;
Внизу в підпіччі коло їх
Два чоботи лежать для страху:
На всю сім’ю вони одні —
І всім приходиться тремтіть.

Кутки посліпнули од цвілі
І плачуть більмами, сумні,
Аж похилились мокрі стіни
Надвір до доброї землі.
А вітер з поля надлітає
Та їх до степу підпирає…
Свистить журливо у ярах,
Що їх не втримає ніяк.
Тоді-то осінь з наших селищ
Виходить гола на поля,
До їх у тузі припада
І довгі руки в стернях стелить,—
Вони у ріки скрізь пливуть,
Поки морози не скують…

Моя голото, моя доле!
Який скує мороз мені
Бліді повіки молоді,
Щоб я не бачив твоє горе?!