Сліпота душ людських до німих вуст не відлунної істини

Глибокі. Сині. Очі.
Відведений погляд до покинених дум
Не розкажуть про біль, про ціну його мук Ані про пристрасть серця, всю ніжність душі
Лишень гірку цю правду
Про ті упадші пелюстки.

Трояндовий сад у собі він беріг
Наче заворожуючий рай — лабіринти краси
А краса садів то обманлива річ
Вона осліплює душі,після..губить її Погубила й ту,що перебувала у нім
Й слідом затім,шипи ті колючі
Надали свій докір.

В кінці-кінців душа осліпла,
Налякалась,втекла,покинула все
Час спливав,ніхто не знав пішла куди..
Точніше.. не шукав,не питав,не старався ніхто
Немає її.На тому кінець.

Втім.. придивись..
Так щось там є!
Це вона,всередині,у ньому
Що заблукала в темноті
Надіялась,мовлячи:
«Ще проведу рукою по чийсь руці…»
Зрештою,бліду ту кисть
З вічно-свіжими ранами,що и колись
Провела по текучій течії
При всій самотності своїй.