Антонич Богдан-Ігор Васильович

Відчини, мій Фрідріху, вікно, хай погляну на широкий світ. Бачу чорне незбагненне дно, а над ним золототканну сіть. Привиди кружляють наді мною, постаті, що їх колись творив. Прилітають з правдою сумною, що останній буде цей мій зрив. Березневе запашне повітря, навкруги весни передчуття. А для мене гострить срібне вістря смерть і скоро перетне життя. Вийди […]

Ми молодість тверду і кучеряву складаємо, мов прапор, на лафетах. У куряві цілує очі слава, горять на небі кулі і комети. Змішалися, у куряві склубившись, статуї й люди перед арсеналом. Ми, на багнети сонце настромивши, виходимо нестримно і зухвало. Юрба в вертепах вулиць, наче повінь. З-під ратуші зриваються два леви, біжать в юрбу, толочать, брук […]